Джордж Оруэлл - 1984

“Це діти” – сказала місіс Парсонс, кидаючи напівстривожений погляд на двері. “Вони сьогодні нікуди не виходили. Та звісно ...”

Вона мала звичку переривати свої речення на півшляху. Кухонна раковина була повна по вінця бруднющої зеленої води, що смерділа гірше навіть за капусту. Вінстон зігнувся та перевірив коліно труби. Він ненавидів працювати руками, він ненавидів згинатися, бо це завжди змушувало його кашляти. Місіс Парсонс дивилася на все це безпорадно.

“Звісно якщо б Том був дома,то він би миттєво полагодив це” – сказала вона – “Він полюбляє будь-яку таку роботу. Він завжди добре працював руками, Том.”

Парсонс був Вінстоновим колегою по роботі у Міністерстві Правди. Він був товстелезний але дуже жвавий чолов’яга з паралізуючою тупістю, сповнений недоумкуватого ентузіазму – один з тих повністю беззаперечно відданих роботяг від яких, більше навіть ніж від Поліції Думок, залежала непохитність Партії. У тридцять п’ять років його неохоче виключили з Ліги Молоді, а перед вступом до Ліги Молоді він лишався у Шпигунах на рік довше ніж це дозволяв статут. У Міністерстві його було працевлаштовано на якусь другорядну посаду де його розумові здібності не були затребувані, але з іншого боку він був видатною фігурою у Спортивному Комітеті та в усіх інших комітетах що були залучені до організації суспільних піших маршів, спонтанних демонстрацій, кампаній з порятунку, та добровільної громадської активності взагалі. Він би повідомив вас з незворушною гордістю, потягуючи свою люльку, що був присутній на усіх зборах у Суспільному Центрі кожного вечора впродовж останніх чотирьох років. Непереборний запах поту, щось на кшталт несвідомого доказу енергійності та напруженості його життя, тягнувся за ним будь-куди де б він не був, і навіть залишався там після того як він відходив геть.

“Ви маєте гайковий ключ?” – сказав Вінстон, вовтузячись з муфтою на коліні труби.

“Гайковий ключ” – сказала місіс Парсонс, відразу ж безхребетно розгубившись – “Я не знаю, я не певна. Можливо діти ...”

Роздалося тупотіння чобіт та ще один вибух гри на гребінці зі шматочком паперу і діти увірвалися у вітальню. Місіс Парсонс принесла гайковий ключ. Вінстон спустив воду та з огидою витяг жмут людського волосся , що блокував трубу. Він вичистив свої пальці так добре як тільки міг під холодною водою з крану та пішов назад до іншої кімнати.

“Руки вгору!” – пролунав дикунський голос.

Привабливий, бандитського вигляду дев’ятирічний хлопчисько вистрибнув з-за столу та загрозливо цілився у нього своїм іграшковим автоматом, доки його молодша сестра, молодша приблизно на два роки, робила той самий жест але зі шматком деревини. Обидва вони були вдягнені у сині шорти, сірі сорочки та червоні галстуки що були уніформою Шпигунів. Вінстон підняв свої руки над головою, але з важким відчуттям, що вся ця злісна та порочна хлопчача манера поведінки, зовсім не була грою.

“Ти зрадник!” – прогорлав хлопець – “Ти думкозлочинець ! Ти євразійський шпигун! Я розстріляю тебе, я випарую тебе, я відправлю тебе на соляні копальні!”

Несподівано обидва вони почали стрибати навколо нього вигукуючи “Зрадник” та “Думкозлочинець” , маленька дівчинка повторювала за братом кожен його рух. Це було трохи жахаюче, неначе пустощі тигренят що невдовзі стануть людожерами. Було щось від обачної лютої дикості у очах хлопчика, достатній доказ бажання вдарити або пнути Вінстона і усвідомлення того що скоро він стане достатньо дорослий щоб зробити це. Було дуже добре що він тримав не справжню зброю, подумав Вінстон.

Місіс Парсонс нервово зиркала очима то на Вінстона, то на дітей. При кращому освітленні у вітальні він з цікавістю зауважив, що у її зморшках на обличчі й справді був пил.

“Вони стали такими галасливими” – сказала вона – “Вони розчаровані тому що не змогли побачити повішення, ось у чому справа. Я занадто зайнята щоб зводити їх. А Том вчасно не повернувся з роботи.”

“Чому ми не можемо піти і побачити повішення?” – загорлав хлопчисько на всю горляку.

“Хочу побачити повішення! Хочу побачити повішення!” – монотонно підхопила дівчинка, все ще стрибаючи навколо.

Деяких євразійських полонених, винних у військових злочинах, мали повісити у Парку того вечора, згадав Вінстон. Це траплялося приблизно раз на місяць і було дуже популярною виставою. Діти завжди голосно клянчили щоб їх узяли подивитися на це. Він вже пішов від місіс Парсонс та вийшов за двері. Але не ступив і шести кроків по коридору як щось нестримно болюче вдарило його ззаду по шиї. Це було так неначе розпечений до червоножару дріт встромили у нього. Він обернувся як раз вчасно щоб побачити як місіс Парсонс волоче свого сина назад до дверей, доки хлопчина ховає до кишені свою рогачку.