Nickolas Alf - Unknown

І він поглянув на Сієнну, вочевидь, забувши, як її звуть.

— Сієнна, — підказала вона. — Сієнна Брукс.

— Вибач... із Сієнною Брукс. І я почав за вами стежити, сподіваючись дізнатися, що ж ви в біса робите.

— Це вас я бачив у церкві Данте, коли ви молилися?

Так! Я намагався вирахувати, що ж ти в чорта робиш, але не міг! Ти пішов із церкви з таким виглядом, наче виконуєш якесь завдання. Тому я далі стежив за тобою. А коли побачив, як ти добувся до баптистерію, то вирішив, що настав час зустрітися з тобою віч-на-віч. Я підкупив гіда, щоби він дозволив мені побути тут кілька хвилин на самоті.

— Сміливий крок, — зауважив Ленґдон, — якщо ви гадали, що я перебіг на інший бік і став вашим ворогом.

Чоловік похитав головою.

— Внутрішній голос підказував мені, що ти цього не зробиш. Хто — професор Ленґдон?! Та нізащо! Я знав, що має бути якесь інше пояснення. Але амнезія? Це неймовірно. Хто б міг подумати? Я ніколи б не здогадався.

Чоловік із висипом знову нервово почухався.

— Слухайте, мені дали лишень п’ять хвилин. Нам треба вшиватися звідси негайно. Якщо мені вдалося знайти вас, то люди, що намагаються вас убити, також знайдуть. Відбувається багато такого, чого ви не розумієте. Нам потрібно добратися до Венеції. Негайно. Уся штука в тім, що треба вислизнути з Флоренції непоміченими. Люди, які захопили доктора Сінскі... ті, що на вас полюють... вони скрізь мають очі. — І він кивнув на двері.

Та Ленґдон стояв на своєму, нарешті відчувши, що тепер може дістати відповіді на запитання.

— Хто ті вояки в чорних костюмах? Чому вони намагаються вбити мене?

— Це довга історія, — відповів чоловік. — Я поясню дорогою.

Ленґдон нахмурився, бо йому не зовсім сподобалася така відповідь. Він кивнув Сієнні, відвів її вбік і заговорив приглушеним тоном.

— Ти йому довіряєш? Яка твоя думка?

Сієнна поглянула на Ленґдона: мовляв, треба бути ідіотом, щоби ставити такі запитання.

Яка моя думка? Моя думка така: він працює у Всесвіт - пій організації охорони здоров’я! І немає нікого кращого, щоби знайти відповіді на запитання, які ми поставимо.

— А висип на шкірі?

Сієнна знизала плечима.

— Це саме те, що він каже: важка форма контактного дерматиту.

— А якщо це не те, що він каже? — прошепотів Ленґдон. — Якщо це... дещо інше?

— Дещо інше ? — Вона ошелешено поглянула на нього. — Роберте, це не чума, якщо тебе цікавить саме це. Він лікар, заради всього святого. Якби він знав, що хворий на невиліковну хворобу, і знав, що є заразним для оточуючих, то не був би настільки одчайдушним, щоби походжати серед людей, поширюючи хворобу в усьому світі.

— А що, як він ще не здогадався, що в нього чума?

Сієнна стисла губи шнурочком і на мить замислилася.

— Тоді, боюся, нам із тобою хана... а також усім, хто був поблизу.

— Ну ти й умієш утішити!

— Просто намагаюся бути чесною. — Сієнна подала Ленґдону пакет із посмертною маскою. — Можеш сам понести нашого маленького друга.

Коли вони повернулися до лікаря Ферріса, той завершував говорити з кимось по телефону приглушеним тоном.

— Я щойно зателефонував своєму водієві, він зустріне нас надворі перед... — Лікар Ферріс замовк, витріщившись на руки Ленґдона і вперше бачачи мертве обличчя Данте Аліґ’єрі.

— Господи Ісусе! — аж відсахнувся лікар Ферріс. — Що це в біса таке?

— Довга історія, — відповів Ленґдон. — Дорогою поясню.

розділ 60

Редактор із Нью-Йорка Джонас Фаукман прокинувся від дзвінка на лінії домашнього офісу. Він перекотився на інший бік і глянув на годинник: четверта двадцять вісім ранку.

У світі книговидання термінові нічні дзвінки були так само рідкісними, як і несподіваний успіх. Сердитий Фаукман вислизнув із ліжка і поквапився до залу.

— Алло!

Голос на лінії виявився знайомим низьким баритоном.

— Джонасе, слава Богу, ти вдома. Це Роберт. Сподіваюся, що не розбудив тебе.

— Звісно, ти мене розбудив! Зараз четверта ранку, чорт забирай!

— Вибач, я за кордоном.

«А хіба в Гарварді не проходять тему “Часові пояси”?»

— У мене виникли невеликі проблеми, Джонасе, і мені потрібна твоя послуга. — У голосі Ленґдона зазвучали напружені нотки. — Це стосується твоєї корпоративної картки «НетДжетс».

— «НетДжетс»? — саркастично розсміявся Фаукман. — Роберте, ми ж займаємося книговиданням. І не маємо доступу до приватних літаків.

— Любий друже, ми обидва знаємо, що ти брешеш.

Фаукман зітхнув.

— Гаразд, дозволь мені перефразувати. Ми не маємо доступу до приватних літаків, коли йдеться про авторів книг па тему історії релігії. Якщо ти бажаєш написати «П’ятдесят відтінків іконографії», тоді ми можемо обговорити це питання.