Nickolas Alf - Unknown

Ленґдон намагався осмислити почуте.

— Чому ти не зайшов? — суворо спитав чоловік, безперервно чухаючи шию та щоки, які почервоніли й набрякли. — І що то в біса за жінка з тобою? Я бачив, як ти зайшов сюди разом із нею. Ти на неї тепер працюєш?

Сієнна зіп’ялася на ноги поруч із Ленґдоном і негайно взяла ситуацію під контроль.

— Лікарю Ферріс, мене звуть Сієнна Брукс. Я теж лікар. Працюю тут, у Флоренції. Професора Ленґдона вчора поранили пострілом у голову. Він має ретроградну амнезію, тому не знає, хто ви і що сталося з ним упродовж останніх трьох днів. Я тут для того, щоби йому допомагати.

Поки слова Сієнни відлунювали в порожньому баптистерії, чоловік стояв, схиливши голову набік, й ошелешено слухав її, не до кінця усвідомлюючи те, що вона казала. Приголомшено помовчавши кілька секунд, він ступив крок назад, гойднувся і вхопився за підпірку, щоби не впасти.

— О Господи, — промимрив він. — Це ж інша справа.

Ленґдон побачив, як гнів на обличчі чоловіка поступово

вщух.

— Роберте, — прошепотів новоприбулий, — ми вже думали, що ти... — Він похитав головою, немов намагаючись скласти докупи щойно почуте. — Ми вже гадали, що ти перебіг на інший бік... що вони, можливо, перекупили тебе... або залякали... Ми ж не знали, що з тобою трапилося!

— Я єдина людина, із якою він за цей час спілкувався, — пояснила Сієнна. — Роберт знає лише те, що прокинувся минулої ночі в моєму шпиталі, де його згодом намагалися убити. Окрім того, він страждає на страшні видіння: трупи, жертви чуми і якась жінка зі сріблясто-сивим волоссям і змієподібним амулетом; вона каже йому...

— Елізабет! — випалив чоловік. — То є доктор Елізабет Сінскі! Роберте, саме вона найняла тебе для того, щоби ти нам допоміг!

— Що ж, тоді це справді вона, — сказала Сієнна. — Сподіваюся, ви знаєте, що вона в біді. Ми бачили її полоненою на задньому кріслі мікроавтобуса із солдатами, і вона мала такий вигляд, наче їй вкололи наркотик чи щось схоже.

Чоловік повільно кивнув, заплющуючи очі. Його повіки набрякли й почервоніли.

— Що сталося з вашим обличчям? — прискіпливо спитала Сієнна.

Чоловік розплющив очі:

— Перепрошую?

— Ваша шкіра! Схоже, ви підчепили якусь заразну хворобу. Ви хворий?

Чоловік ошелешено сіпнувся, і хоча запитання Сієнни було відвертим і навіть грубим, Ленґдон подумав те саме. Зважаючи на велику кількість згадок про чуму, які трапилися йому сьогодні, вигляд червоної шкіри з наривами дуже його збентежив.

— Та зі мною все в нормі, — запевнив чоловік. — То все оте чортове готельне мило. Я маю страшну алергію на сою, а більшість цього італійського ароматизованого мила виробляється на соєвій основі. Було ідіотизмом із мого боку не перевірити.

Сієнна полегшено зітхнула, і її напружені плечі розслабилися.

— Слава Богу, ви його не з’їли. Бо контактний дерматит призводить до анафілактичного шоку.

І вони вдвох ніяково розсміялися.

— А скажіть, будь ласка, — наважилася спитати Сієнна, — ім’я Бертран Цобріст вам щось каже?

Чоловік закляк на місці з таким виразом, наче щойно зіштовхнувся лицем до лиця з триголовим дияволом.

— Здається, ми щойно знайшли послання від нього, — сказала Сієнна. — І воно вказує на якесь місце у Венеції. Це вам нічого не підказує?

Чоловікові очі несамовито спалахнули.

— Господи Ісусе, аякже! Звісно, що каже! І куди ж те послання вказує?

Сієнна зробила глибокий вдих, готуючись розповісти новоприбулому все про спіральну поему, яку вони з Ленґдо- ном щойно віднайшли на масці, але професор інстинктивно поклав руку їй на передпліччя, зупиняючи. Цей чоловік, безперечно, був схожий на їхнього союзника, але після всього, що трапилося цього дня, інтуїція підказувала Ленґдону, що довіряти не можна нікому. Більше того, йому пригадалася краватка цього чоловіка, і він подумав, а чи це не той самий тип, який молився в церкві Данте, коли вони були там раніше із Сієнною. «А може, він за нами стежив?»

—А як ви нас тут знайшли? — прискіпливо спитав Ленґдон.

Чоловік знову здивувався, що Ленґдон нічого не пам’ятає. .

— Роберте, ти зателефонував мені вчора ввечері і сказав, > що домовився про зустріч із директором музею на ім’я Іґна- ціо Бусоні. А потім зник. І так і не зайшов. Коли я почув, що Іґнаціо Бусоні знайшли мертвим, то стурбувався. Я шукав тебе тут цілий ранок. Я бачив, як метушилася поліція біля Палацо Веккіо і, намагаючись дізнатися, що трапилося, випадково побачив, як ти виповзав із крихітних дверей з... —