Джек Керуак - На дорозі

– Ох… ох… ви повинні слухати й почути. – Ми слухали, нагостривши вуха. Але він забув, що хотів сказати. – Насправді, послухайте… гмм. Дивися, дорогою Селе… мила Лаура… я приїхав… мене нема… але почекайте, ох, так. – І він з кам'яною печаллю втупився у свої руки. – Не можу більше говорити… ви розумієте, що це… або може бути… Але слухайте! – Ми слухали. – Ви ж бачите… більше не потрібно розмовляти… і далі.

– Але чому ти приїхав так рано, Діне?

– Ох, – відповів він, глянувши на мене неначе вперше, – так рано, так. Ми, ми дізнаємося… тобто, я не знаю. Я їхав поїздами… у теплушках… у старих жорстких вагонах… Техас… усю дорогу грав на флейті і на дерев'яній окаріне. – Він витяг свою нову дудочку, зіграв на ній декілька скрипучих нот і підстрибнув у шкарпетках.

– Але, звичайно ж, Селе, я можу розмовляти так само, як завжди, і мені є багато чого тобі розказати, насправді, я все читав і читав цього чіткого Пруста дорогою через усю країну і врубався у величезну кількість речей, про які розповісти тобі в мене просто не буде ЧАСУ, а ми все ще не поговорили про Мехіко і про те, як ми там розлучилися з тобою в лихоманці, – але не потрібно ні про що говорити. Так?

– Добре, не будемо.

І він почав розповідати історію про те, чим займався весь цей час в Ел-Ей, зі всіма мислимими й немислимими подробицями, як він відвідував якусь сім'ю, обідав, розмовляв з батьком, із синами, з сестрами, як вони виглядали, що їли, яка в них обстановка, їхні думки, їхні інтереси, їхні душі; таке докладне тлумачення зайняло в нього три години, а закінчивши, він сказав:

– Ох, але чи бачиш, те, що я НАСПРАВДІ хотів тобі сказати, набагато пізніше… Арканзас, коли я їхав поїздом… грав на флейті… грав з хлопцями в карти моєю непристойною колодою… виграв грошей, видав соло на окаріне для моряків. Довга, довга, жахлива подорож, п'ять днів і п'ять ночей, тільки щоб побачитися з тобою, Селе.

– А як щодо Каміл?

– Звичайно… чекає мене. У нас із Каміл тепер усе навіки правильно.

– А Інез?

– Я… я… я хочу, щоб вона повернулася зі мною у Фріско і жила б на іншому кінці міста, як ти думаєш? І навіщо я тільки приїхав?

Пізніше він сказав у раптову мить очманілого подиву:

– Н-ну і, так, звичайно, я хотів побачити твою милу дівчинку і тебе… радий за вас… люблю вас, як і раніше. -Він пробув у Нью-Йорку три дні, квапливо готувався сісти на зворотний потяг, діставав залізничні квитки, щоб знову перетнути континент, п'ять днів і п'ять ночей у запорошених вагонах і купе з жорсткими полицями, а у нас, звичайно, не було грошей на вантажівку, і ми не могли поїхати з ним. З Інез він провів одну лише ніч, пояснював, пітнів і бився, і вона його вигнала геть. Йому прийшов лист на мою адресу. Я його бачив. Він був від Каміл:

«Моє серце розірвалось, коли ти пішов через рейки зі своєю сумкою. Я все молюся й молюся, щоб ти повернувся неушкодженим… Я дуже хочу, щоб Сел і його подруга приїхали й жили на нашій вулиці… Я знаю, що в тебе все вийде, але не можу не хвилюватися, тепер, коли я все вирішила… Діне, це кінець першої половини століття. З любов'ю і поцілунками, дуже просимо прожити з нами разом і другу половину. Ми всі чекаємо тебе». Підпис – Каміл, Еймі і маленька Джоані. Отже, життя Дінове утряслося в найгіршій гіркоті, яка коштувала більше за все, і кращою дружиною була Каміл, вона знала його, і я подякував за це Господу.

Востаннє я побачив його за сумних і дивних обставин. До Нью-Йорка приїхав Ремі Бонкьор, після того, як кілька разів об'їхав на суднах навколо світу. Я хотів, щоб вони зустрілись, і він познайомився з Діном. Вони дійсно зустрілися, але Дін уже не міг говорити і нічого не сказав, і Ремі від нього відвернувся. Ремі дістав квитки на концерт Дюка Елінгтона в Метрополітен-опера і наполіг, щоб ми з Лаурою пішли туди з ним і його подружкою. Ремі тепер став товстим і сумним, але як і раніше залишався тим же поривчастим і вихованим джентльменом і хотів робити все правильно, як він це постійно підкреслював. Тому він примусив свого букмекера підвезти нас на концерт на «Кади-лаку». Стояв холодний зимовий вечір. Ми сиділи в машині, збираючись від'їхати. Дін зі своєю сумкою стояв на вулиці, готовий їхати на вокзал Пен-Стейшн і далі, через усю землю.

– До побачення, Діне, – сказав я. – Шкода, що мені треба йти на концерт.

– Як ти думаєш, можна мені з вами доїхати до Сорокової вулиці? – прошепотів він. – Я хочу побути з тобою подовше, мій хлопчику, і крім усього іншого, тут така диявольська холодрига в цьому вашому Ню-Екі… – Я пере-шепнувся з Ремі. Але ні, навіщо йому це, йому подобаюся я, а не мої друзі-ідіоти. Не збираюся ж я знову паскудити його заплановані вечори, як я це вже зробив у 1947 році в «Альфредз» із Роландом Мейджором.