Джек Керуак - На дорозі

– Давайте заведемо машину і подмемо трохи повітря! – просив я. – Я вмираю від задухи.

– Добре!

Ми виїхали з містечка і подалися по божевільному шосе, наше волосся розвівалося на вітрі. Крізь сірий туман прокрався світанок, він відкрив густі болота з обох боків, з високими давніми лісами, що спираються на зарості підліску та кланяються їм. Ми деякий час котились повз залізничні колії. Дивна антена радіостанції Куїдад-Мадре постала перед нами, наче ми були в Небрасці. Ми знайшли заправку і залили бак, якраз коли остання нічна комашня крутилась чорною масою біля лампочок і мертво падала нам у ноги величезними групами спіралей, деякі з них з крилами завдовжки в чотири дюйми, інші були страшними бабками, достатньо великими, щоб з'їсти птаха, і тисячі великих комарів та несказанних павукоподібних комах. Я стрибав по тротуару, наляканий ними; нарешті я опинився в машині, тримаючись руками за ноги й перелякано дивлячись на підлогу, де навколо коліс роїлася комашня.

– Поїхали! – закричав я. Дійові та Стену комахи аж ніяк не докучали; вони спокійно пили з пляшки «Мішн-Орендж» і ногами відкидали їх від охолоджувача води. їхні сорочки та штани, так само, як і мої речі, були вкриті кров'ю та тисячами мертвих комах. Ми глибоко відчували запах нашого одягу.

– Знаєте, мені цей запах починає подобатись, – сказав Стен. – Я більше не відчуваю свого запаху.

– Це дивний, добрий запах, – додав Дін. – Я не перевдягатиму свою майку аж до Мексико-сіті, я хочу все в себе всмоктати і все пам'ятати.

Ми погнали далі, створюючи вітерець для наших закам'янілих гарячих облич.

Потім попереду виросли гори, цілковито зелені. Після цього підйому ми знову мали бути на великому центральному плато і готові гнати в Мексико-сіті. За короткий час ми піднялись на п'ять тисяч футів посеред туманних перевалів, які оглядали бурхливі жовті річки в милі під нами. Це була велична ріка Моктазума. Індіанці біля дороги ставали дуже дивними. Вони були окремою нацією, гірські індіанці, закриті від усього, крім Панамериканської магістралі. Вони були короткі та маленькі, з поганими зубами, і носили величезні ноші на своїх спинах. Через величезні зелені ущелини ми бачили клаптики сільських угідь на пологих схилах. Індіанці ходили вгору і вниз по кручах та обробляли землю. Дін вів машину п'ять миль на годину, щоб роздивитись.

– Уііі, я не думав, що таке існує! – Угорі на найвищій вершині, заввишки як будь-яка вершина Скелястих гір, ми бачили, як ростуть банани. Дін вийшов з машини, щоб показати їх нам і стояв, чухаючи свій живіт. Ми були на гірському виступі, де над проваллям світу трималася маленька хижка. Сонце створювало золотий туман, закриваючи Моктезуму, тепер річка була більш ніж за милю від нас.

У дворі біля хижі стояла маленька трирічна дівчинка з пальцем у роті, роздивляючись нас великими коричневими очима.

– Вона, мабуть, у житті не бачила, як тут хтось парку-ється! – видихнув Дін. – Привіт, маленька! Як справи? Ми тобі подобаємося? – Маленька дівчинка сором'язливо відвернулась і надула губки. Ми почали говорити, і вона знову розглядала нас із пальцем у роті. – Ех, я б так хотів їй щось дати! Подумайте тільки, народитись і жити над цим проваллям -це провалля означає все, що ти знаєш у житті. Її батько, мабуть, лазить по ущелині з мотузкою, збирає свої ананаси в печеру, рубає деревину під кутом вісімдесят градусів і все дно знаходиться у нього під ногами. Вона ніколи, ніколи не залишить цього місця і не дізнається щось про зовнішній світ. Оце нація. Подумайте тільки, якого безумного вождя вони мусять мати! Мабуть, вони, отам далі від дороги, за тими схилами, за кілька миль від нас, ще більш дикі та дивні, ага, бо Панамериканська магістраль майже цивілізує цей народ біля дороги. Подивіться на піт на її чолі, – показав Дін з болем на обличчі. – Це не такий піт, як у нас, він жирний, і він завжди є, бо завжди задуха, цілий рік, і вона нічого не знає про життя без поту, вона народилася з потом і помре з потом. – Піт на її маленьких бровах був важкий та слизький; він не капав; він просто стояв та сяяв, немов довершена оливкова олія. – Що воно робить з їхньою душею? Які вони, мабуть, дивні у своїх особистих проблемах, аналізах і бажаннях!

Дін їхав далі десять миль на годину, роззявивши рота від подиву і бажаючи побачити кожну можливу людину на дорозі. Ми дерлися вгору.

Поки ми піднімались, повітря стало холоднішим, а індіанські дівчата на дорозі закутали голови та плечі шали-ками. Вони відчайдушно махали нам; ми зупинились подивитись. Вони хотіли продати нам маленькі шматочки гірського кришталю. їхні великі невинні коричневі очі дивились на нас із такою душевною силою, що жоден із нас не мав про них сексуальних думок; тим більше, вони були дуже малі, деяким було одинадцять, проте на вигляд тридцять.