Джек Керуак - На дорозі

– А чи не зняти нам майки в комахах?

– Ні-і, давайте в'їдемо отак просто в місто, і ну його все до біса. – І ми в'їхали так у Мехіко.

Недовгий гірський прохід несподівано вивів нас на висоту, з якої відкривався вид на все Мехіко, розпростерте у своєму вулканічному кратері під нами; воно викидало стовпи міського диму, засіяне вогниками, що палали в ранніх сутінках. Ми полетіли вниз, до нього, по бульвару Інсургенцій, до самого серця міста – Реформи. На величезних майданчиках хлопці грали у футбол і піднімали в повітря хмари пилу. Нас підганяли таксисти і цікавилися, чи не потрібні нам дівчатка. Ні, дівчатка нам зараз були не потрібні.

Рівниною тяглися довгі нетрі, вони наче гойдалися; у мерехтінні провулочків ми бачили якісь самотні фігури. Скоро настане ніч. Але місто заревіло, і ми поїхали повз забуті кафе, театри, всюди безліч вогнів. Кричали хлопча-ки-газетярі. Тинялися механіки, босоніж, з ключами й домкратами. Божевільні босоногі індіанці-шофери проскакували у нас під носом, оточували нас, гуділи і перетворювали вуличний рух на справжній хаос. Шум стояв несамовитий. На мексиканські машини не ставлять глушників. Сигналять усі довго та із задоволенням.

– Уїі! – кричав Дін. – Стережися! – Він зигзагом кинув «Форд» крізь загальний потік, граючись зі всіма. Він вів машину, як індіанець. Виїхав на круглий парадний проїзд по бульвару Реформи і покотився ним, і всі вісім спиць цього гігантського колеса вистрілювали в нас машинами в усіх напрямках, зліва, справа, izquiedra, просто в лоб, а він кричав і підстрибував від захоплення:

– Ось про такий вуличний рух я завжди мріяв! Всі їдуть!

Вихором промайнула швидка допомога. Американські швидкі рвуться вперед і прослизають у потоці машин із завиванням сирен, а прекрасні знамениті карети індіанців-фелахів просто проносяться міськими вулицями на вісімдесяти милях на годину, і іншим доводиться лише ухилятися, а ті не гальмують ні перед ким і ні за яких обставин, і пролітають наскрізь.

Ми бачили, як швидка щезала з очей у щільній вуличній штовханині на своїх розхитаних колесах. Всі водії були індіанці. Пішоходи, навіть старенькі, швидко бігли до автобусів, які ніколи не зупинялися. Молоді дідки Мехіко наздоганяли автобуси і по спортивному заскакували в них на ходу. Шофери автобусів були босі, божевільні, вони криво посміхалися і, згорбившись, щільно сиділи у своїх майках за здоровенними низькими кермовими колесами. Над ними горіли ікони. Світло в автобусах було коричневим і зеленуватим, а темні особи на дерев'яних лавах були, немов чітко окреслені.

У центрі Мехіко по головному променаду гуляли тисячі хіпстерів у солом'яних капелюхах і піджаках з довгими лацканами, вдягнутих на голе тіло: деякі торгували розп'яттями, а в провулках – травою, деякі молилися в бітових капличках поряд із сараями мексиканських вар'єте. Деякі завулки були просто смітниками з відкритими стічними канавами, а з них маленькі дверці вели просто в саманні бари розміром із стінну шафу. Щоб узяти келих, доводилося перестрибувати канаву, а на дні цього рову лежало стародавнє озеро ацтеків. З бару на вулицю можна було вибратися, лише притискаючись спиною до стіни.

Каву тут варили з ромом і мускатним горіхом. Звідусіль ревіло мамбо. Сотні повій шикувалися уздовж темних і вузьких вулиць, а їхні скорботні очі блищали нам серед ночі. Ми бродили, як у лихоманці, як сновиди. Ми їли чудові біфштекси по сорок вісім центів у мексиканському кафетерії, викладеному дивними кахлями, де кілька поколінь музикантів стояли за однією величезною марімбою, і співали бродячі гітаристи, і люди похилого віку дуділи в труби. По кислому смороду пізнавалися забігайлівки, де давали пульку – гранчасту склянку кактусового соку, всього за два центи. Нічого не зупинялося; вулиці жили всю ніч. Жебраки спали, загорнувшись у зідрані з огорож афіші. Вони цілими сім'ями сиділи на тротуарах, граючи на маленьких дудочках і хмикаючи безперервно собі всю ніч.

Стирчали їхні босі п'яти, горіли каламутні свічки, все Мехіко було одним величезним богемним табором. На перехрестях старі жінки розрізали варені яловичі голови, обертали шматочки тортильями і подавали їх з гарячим соусом на серветках із газет. Це було великим, остаточно диким, не знаючим заборон, дитинне місто фелахів, яке, як ми знаємо, ми обов'язково мали знайти в кінці дороги. Дін ішов, і руки теліпалися в нього з боків, як у зомбі, рот був розкритий, очі блищали – це було його дране і святе паломництво, що тривало до самого світанку, коли посеред поля якийсь хлопчисько в солом'яному капелюсі реготав, базікав і хотів поганяти з нами в м'яч, бо нічого ніколи не кінчається.