Джек Керуак - На дорозі

– Так, – мовив Дін, розвернув машину й налаштував її на вузькі алжирські вулички з обличчями з усіх боків, які дивилися на нас з тендітною цікавістю. Ми приїхали в бордель. Велична заштукатурена споруда стояла на золотому сонці. Надворі, спираючись на карниз вікна борделя, чекало двоє копів у обвислих штанях. Сонні та замучені нудьгою, вони зиркнули на нас, коли ми заходили, і пробули там усі три години, поки ми розгулювали під їхнім носом, аж доки ми не вийшли в сутінках і за бажанням Віктора дали їм еквілент двадцяти чотирьох центів кожному, лише заради форми.

Всередині ми знайшли дівчат. Деякі лежали на диванах біля танцмайданчика, деякі випивали за довгим баром праворуч. У центрі була арка, що вела в маленькі кабінки, які нагадували будки; що в них перевдягаються в купальники на міських пляжах. Ці кабінки стояли на залитому сонцем дворі. За баром стояв господар, молодий хлопець, котрий одразу вибіг до нас, коли ми сказали, що хочемо послухати мамбо, і повернувся з платівками, в основному Переза Прадо, і увімкнув їх через колонку. За мить усе місто Гре-горія чуло, як гарно проводять час у Сала-де-Вай. У самому залі гуркіт музики – бо це правильний спосіб слухати музичний програвач, і саме для цього він створений – був настільки потужний, що Діна, Стена й мене на мить пройняло усвідомлення того, що ми ніколи не могли слухати музику так голосно, як нам хотілось, і саме так голосно нам хотілося її слухати. Вона дула і здригалася просто в нас. За кілька хвилин половина села повисла у вікнах, дивлячись, як американос танцюють із дівчатами. Люди стояли, одне біля одного, з копами, на земляному тротуарі, з нудьгою спираючись на підвіконники. «Більше Мамбо Джамбо», «Чатануга де Мамбо», «Мамбо Нумеро Очо» -всі ці фантастичні номери звучали й розлітались крізь золотий таємничий день, немов звуки, які хотілося б почути в останній день світу та під час Другого Пришестя. Труби здавались такими голосними, що я думав, їх можна було почути в пустелі, звідки вони так чи інакше беруть свій початок. Барабани були безумні. Біт мамбо – це конго-біт із Конго, річки Африки та світу; це справді – біт світу. Ууум-та, та-пумпум, ум-та та пум-пум. З колонки нас обливало монтунос піаніно. Крики лідера були, немов потужні подихи повітря. Остання партія труб, яка прийшла разом із кульмінацією барабанів на конго та бонго барабанах, на величній безумній платівці Чататонга, на мить заморозила Діна на місці, аж поки він не здригнувся й почав пітніти; потім труби вдихнули сонне повітря своєю гучною луною, наче у печері, його очі стали великі та круглі, наче побачили Диявола, і він міцно їх заплющив. Мене самого трясло, як ляльку; я чув, як труби ріжуть світло, я на нього дивився і трясся у своїх чоботях.

Під швидке Мамбо-Джамбо ми шалено танцювали з дівчатами. Крізь наші божевільні видіння ми почали розрізняти їхні особисті риси. Вони були чудовими дівчатами. Найдивніше те, що найбожевільніша з них була наполовину індіанка, а наполовину біла, з Венесуели, їй було лише вісімнадцять. Зовні вона, мабуть, була з гарної сім'ї. Сам бог знає, чому вона продавала своє тіло у Мексиці в такому віці та з такими ніжними щоками. Якесь страшне горе її сюди привело. Вона пила без будь-якої міри. Заливала в себе випивку, коли здавалось, що її от-от знудить. Вона весь час перекидала випивку, і це лише для того, щоб ми витратили якомога більше грошей. Одягнена в розхристаний халат посеред білого дня, вона шалено танцювала з Діном, вчепилась йому в шию і благала, і благала про все на світі. Дін був такий накурений, що не знав, із чого починати, з дівчат чи з мамбо. Вони побігли до кабінок. До мене підсіла товста нецікава дівчина з песиком, котра розізлилась на мене, коли мені не сподобався пес, бо він весь час мене кусав. Вона пішла на компроміс, десь зачинивши його, але поки вона повернулась, мене підчепила інша дівчина, гарніша, хоч не найкраща, вона впилась мені в шию, немов п'явка. Я намагався вирватись, щоб бути з шістнадцятилітньою кольоровою дівчинкою, яка сиділа в кінці залу, похмуро розглядаючи свій пуп через дірку в суконці-сорочці. Я не міг цього зробити. Стен мав п'ятнадцятилітню дівчинку з мигдалевою шкірою і суконкою, яка була зашпилена трохи зверху і троху знизу. Було безумно. Десь із двадцять чоловіків дивилися у вікна.

В якийсь момент прийшла мама кольорової дівчинки -не кольорова, але темна – щоб швидко й суворо переговорити зі своєю дочкою. Коли я це побачив, мені стало занадто соромно щось пробувати з тою, котра мені подобається. Я дозволив п'явці відвести мене назад, де, наче у сні, під гуркіт та ревіння музики ми примусили ліжко скакати півгодини. Це була проста кімната з дерев'яним ліжком, без стелі, з іконою в одному кутку та умивальником у іншому. У темному коридорі кричали дівчата: