Джек Керуак - На дорозі

– Йоу! – крикнув Дін. – І все на тому сонці. Ти оцінив це мексиканське сонце, Селе? Від нього п'янієш. Ого! Я хочу їхати і їхати – ця дорога веде мене!!!

Ми обговорювали можливість затриматись у Монтереї, але Дін хотів якомога швидше доїхати до Мексико-сіті, тим більше він знав, що дорога стане цікавішою, особливо попереду, завжди попереду. Він їхав, як маньяк, і ніколи не відпочивав. Ми зі Стеном були виснажені, дали йому кермо і хотіли спати. Я подивився вгору на виїзді з Мон-терея, і побачив величезні дивні подвійні висоти понад старим Монтереєм, там, куди тікали злочинці.

Попереду лежав Монтеморелос і ще один спуск у спе-котні широти. Ставало спекотніше й дивніше. Дін, не зважаючи ні на що, вирішив мене розбудити:

– Дивись, Селе, ти не можеш цього пропустити.

Я подивився. Ми їхали через болота, і біля дороги йшли дивні обідрані мексиканці з мачете, прив'язаними до їхніх мотузяних поясів, дехто зрізав кущі. Вони всі зупинились подивитися на нас порожніми поглядами. Крізь густі кущі ми час від часу помічали халупки зі стінами, наче з африканського бамбука, халупки просто з патичків. Дивні молоді дівчата, темні, немов місяць, дивились із таємничих вкритих зеленню дверей.

– Ой, чувак, я хотів би зупинитись і побазікати з цими дівчатками, – кричав Дін, – але знайте, що стара або старий завжди десь поряд, десь за сто ярдів, збирає хмиз або пасе худобу. Вони ніколи не самі. Ніхто ніколи не сам у цій країні. Поки ти спав, я зацінив цю дорогу і цю країну, і якби я тільки міг розповісти про всі свої думки, чувак! -Він спітнів. Його очі були червоні та божевільні, а проте смиренні й ніжні – він знайшов людей, подібних до себе. Ми котились через безкінечні болота сорок миль на годину:

– Селе, я думаю, що ця країна ще не скоро зміниться. Якщо ти поведеш, я тепер посплю.

Я сів за кермо і їхав у власних думках через Лінерес, через гарячі краї боліт, через палаюче Ріо-Сото-ла-Маріна біля Гідальго і так далі. Велика зелена долина, немов джунглі, укрита нивами, відкрилася переді мною. Гурти чоловіків дивились, як ми переїжджаємо по вузькому старомодному мосту. Під ним протікала гаряча річка. Потім ми піднялись вище, і знов з'явились пустельні краї. Попереду було місто Грегорія. Хлопці спали, і я був за кермом на самоті, у вічності, а дорога бігла прямо, немов стріла. Це не те що їхати через Кароліну, Техас, Аризону, або Ілінойс; це ніби їдеш через увесь світ, у місця, де ми нарешті пізнаємо себе серед світових Індіанців Фелахів, де знайдеться найважливіша частина базової примітивності, людство, яке протікає поясом через екваторіальний живіт світу від Малаї (довгий ніготь Китаю) до Індії – великий субконтинент від Аравії до Мароко, до тих самих пустель і джунглів Мексики, і через хвилі до Полінезії, до містичного Сіаму, закутаного в жовтий халат, і знов по колу, по колу, доки не почуєш трагічний плач біля стін Кадіса в Іспанії, котрий чутно за 12000 миль у глибинах Столиці Світу – Бенаресі. Ті люди безсумнівно індіанці, і зовсім не Педри й Пончі з дурних американських байок – у них високі вилиці, косі очі та м'яка поведінка; вони не дурні, вони не клоуни; вони чудові, серйозні індіанці, і вони є родовищем людства та його батьками. Хвилі китайців, проте земля – штука індіанців. Вони така ж невід'ємна частина «історії» пустелі, як каміння на пустельній землі. І вони це знали, коли ми проїжджали, начебто важливі американці-багатії, що гуляють їхніми землями; вони знали, хто батько і хто син античного життя на землі, проте нічого не казали. Коли руїна прийде на світ «історії» та Апокаліпсис фелахів укотре повернеться, люди будуть знову дивитись тими ж очима з печер Мексики та Балі, де все почалось і де Адама вигодували та навчили знати. Ці думки наростали, поки ми їхали в машині до спекотного залитого сонцем міста Грегорії.

До цього, у Сан-Антоніо, я обіцяв Діну жартома, що дістану йому дівчину. Це було парі та виклик. Коли я заїхав на заправку біля сонячної Грегорії, якийсь малий перейшов босими ногами дорогу з величезною сонцезахисною пластиною і запитав, чи хотів би я її купити:

– Подобається? Шістдесят песо. Наblа Espanol? Sesenta peso. Мене звати Віктор.

– Мм-ніі, – сказав я жартівливо, – купити сеньоріта.

– Добре, добре! – закричав він радісно. – Я дістану вам дівчат, коли завгодно. Зараз дуже пече, – додав він скрушно. – Нема гарних дівчат, у спекотний день. Чекайте на вечір. Подобається тінь?

Я не хотів захисту від тіні, але хотів дівчат і розбудив Діна.