Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Але вони такі милі, такі хороші, такі ніжні й мене не пиляють, — бубонить Мельников і аж сльозу пускає від милування. — Мої дівчаточка! — каже він і губки так складає бантиком та цілує повітря. Ну, це вже занадто було.

— Ах ти мерзотнику! — кричить Дашенька і кидається на чоловіка. Ото я вже казав, що бачив тигра, так тигр той — домашня кішечка у порівнянні з Дашенькою у гніві. Професор хотів їй завадити, так відштовхнула його, наче і не було його. Плигнула на Мельникова і давай на ньому патли рвати і по фізіономії гамселити. — Негідник! Мерзотник! Тварюка! Блудодій! Розлучення! Зараз же! Без копійки залишу! Кобель! — верещить. Тут Мельников до тями і прийшов та сам як закричить від болю та переляку. Професор кинувся між них і ледь розвів.

— Припинити! Припинити негайно це неподобство! Мій номер не для сімейних сцен! — заволав Каспер.

— Душенько моя, що трапилося? — перелякано спитав Мельников.

— Уб’ю! — крикнула Дашенька і знову кинулася на чоловіка. Але на шляху став професор. Цього разу виставив руки і крикнув: — Стій!

Дашенька і стала. Професор давай бубоніти ото своє щось про річку. І за хвилину стала Дашенька, очі непритямні, геть така ж як щойно її благовірний супруг був.

— Ти забула. Ти все забула, — каже їй професор.

— Що забула? — не розуміє Мельников.

— Цить! — шипить Каспер, і їх благородь навіть слова сказати не сміють, стоять перелякані, тримаються рукою за голову, де видно, що не один жмуток волосся вирваний.

— Ти все забула, — торочить своє професор. Дашенька киває головою і рухається, наче прив’язана невидимими мотузками до руки Каспера. — Прокинься! — різко каже він. Дашенька трясе головою, потім здивовано оглядається.

— Що тут було? — дивиться на чоловіка. Мельников сам здивований. Ось вони удвох вже дивляться на мене.

— Що тут було, Ваню? — питають хором. І що мені відповідати? Щоб не сказав, а погано буде. Мені погано, бо бачив я їх такими, якими краще не бачити.

— Ваню!

А я очі вирячив і застиг, як соляний стовп із Біблії. Стою, наче кам’яний, і дивлюся невідомо куди. Мені говорять, а я наче не чую.

— Ваня!

— Ванько!

Наче нічого не чую.

— Що це з ним? — питає Дашенька. Професор на мене здивовано дивиться, а я стою деревом.

— А, це на нього нарешті гіпноз подіяв! — здогадується професор. — Мій магнетизм пробив товсту шкіру його примітивної свідомості. Ну, знаєте, як кабана дріб не бере, бо шкіра занадто товста. Так і тут. Підніми руки! — каже професор мені. Піднімаю. — Маршируй на місці! — марширую. Нехай тільки гад скаже на спину падати! Плюну йому в очі.

Але професор не наказує. Підходить до мене близько, нахиляється, в очі зазирає, наче вивчає мене, а потім підморгує, і відчуваю, як щось у кишеню пхає.

— Прокинься, Ваню! — каже. Я, наче дійсно прокидаюся, отетеріло дивлюся навколо.

— А що це було? — сам непомітно лізу до кишені, а там червонець. Золотий!

— Професоре! Ви просто чаклун! — у захваті каже Даша. Мельников мовчить, вже не сміє сумніватися, лише тримається за голову і здивовано дивиться на власне волосся, що пуками розкидане підлогою, а на обличчі в нього ніжні Дашенькині долоньки червоним пашать.

— Нічого, нічого, — гордо посміхається професор захопленню Дашеньки. — А зараз я вимушений іти готуватися, у мене скоро виступ.

— А чого це в мене волосся повипадало? — їх благородь ошелешено торкається чоботом жмутка свого волосся на підлозі.

— Ой, дійсно повипадало! — дивується Дашенька, бо таки напатрала багато.

— Це наслідки впливу магнетизму. Побічні ефекти, в останній своїй монографії знаменитий віденський професор Фройд згадує подібний випадок. Таке трапляється переважно із чоловіками з високим лібідо, — авторитетно каже Каспер. Не знаю, що таке те лібідо, але молодець професор, гарно сплітає.

— О! А я і не здогадувалася про таке лібідо! — чомусь сміється Дашенька. — Дуже дякую, професоре! Ви мене геть здивували! — Дашенька ледь руки професору не цілує. А їх благородь тільки голову собі чухає. Ми йдемо, вже на сходах Дашенька знову питає мене, чи пам’ятаю я щось.

— Нічого не пам’ятаю. Наче хтось все стер. От як у трактирі був — пам’ятаю, як ви червінець обіцяли — пам’ятаю, і як пан професор сказав «прокинься» — пам’ятаю, а поміж тим наче і не було мене. І як таке може бути? — дивуюся я.

— Це ж гіпноз і живий магнетизм, — пояснює Дашенька. — А ти казав, що не може такого бути! — звертається до чоловіка.

Мельников не відповідає, все чухає свою голову, мабуть, досі боляче там, де волосся вирване. Висадили мене по дорозі, я знайшов лавку і сів подумати про те, що бачив і відчував. Ні, достеменно не шахрай той професор. В останній раз, коли мене заговорював, то майже ж заговорив, відчув я, що зараз закрию очі й попливу кудись за течією. Аби ті кавуни не наверзлися і до вітру не приперло, то і поплив би за течією, наче лайно річкою. Ледь врятувався від того магнетизму. А ось Мельникова професор легко на чисту воду вивів. І Дашеньку підкорив. Оце б навчитися, як професор! Це ж у моїй справі велика річ була б! Загіпнотизував бунтівника, він тобі все розповів, і вже знаєш, що робити. Або ось побачив він тебе, викрив, а ти підбіг, сказав «Забудь!» — і він забув. Наче нічого і не було! Ну хіба не чудово? Та ще й як! Ой, треба цього професора нам би у відомство. Та ми б тоді всіх бунтівників би швиденько до нігтя притиснули б!