Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Ріка тече. Тепла ріка тече. Ти у ріці. Вода як молоко. Ти плаваєш повільно, перевертаєшся і плаваєш далі. Тепла ріка. Неглибоко. Ріка. Ти пливеш. Тобі добре, — говорить професор, навіщось розтягуючи слова, які звучать смішно з його акцентом. Він дивиться мені в очі. Говорить і дивиться, а я дивлюся і мовчу. Професор усе торочить про свою річку і хитає тим годинником. Що за річка? До чого тут річка? Ото у нас біля села річка тече, Псел. Дійсно хороша річка. Коли ото після сінокосу пірнути у неї і плавати. — Річка, вода тече, дзюрчить, тобі добре, ти гойдаєшся на маленьких хвилях, тепло, добре, тихо, благодать, — вже майже шепоче професор. А я згадую про Амударью, річка така, тільки у Туркестані. У ній ніхто не купався, бо вода в ній жовта та брудна страшенно. Але там на берегах дині росли. Великі вони, соковиті та солодкі. Одріжеш собі скибку, як вкусиш, і аж по щоках сік тече, солодкий, наче мед. І кавуни теж там були незлі. Вони не такі, як у нас, зелені й смугасті — у Туркестані кавуни білі. Наші хлопці з полку ходили туди. Виберуть хлопці великого кавуна і обов’язково, щоб на сонці лежав, дірку в ньому зроблять, ложкою трохи м’якоті вигребуть, а дріжджів, які у кухарів виміняли, додадуть. Потім дірку закриють обережно і підуть. За тиждень-два приходиш, кавунчик візьмеш і йдеш із ним до кущів. Там вже хлопці з кухлями сидять. Знімеш із кавуна верх, а всередині, наче у чавунку, бовтається напій червоний. Бражка така солодка та п’янка, що вип’єш кухоль-другий і на співи вже тягне. Але співати не можна, особливо наші пісні, бо офіцери, як почують, так на гауптвахту одразу потрапиш. З іншого боку, випити і не заспівати, то ж дарма пити. То співали після кавуна десь третього, завжди співали. Ну, а гауптвахта — хто там не бував, той армії не бачив. Навіть його благородь часом згадує, як відпочивав на ній після різних офіцерських розбишацтв по ресторанах та веселих закладах, коли ще у Кінногвардійському полку служив.

— Пане професоре, — кажу я, коли він вже зійшов майже на шепіт.

— Що? Я ж наказав мовчати! Мовчати! — вибухає професор, бачу, як Дашенька нервово закусює собі губу.

— Та мені тойво, у туалетну кімнату треба. Ви ото про воду та про річку, а я чайник чаю перед тим випив, — винувато кажу я. — Дозвольте, а то ну ніяк не витримаю з вашою водою. — І кинувся до туалетної кімнати. Чую, як регоче Мельников.

— Я ж говорив, що він шахрай! Найзвичайнісінький шахрай! — шепоче штабс-капітан жінці, та тільки так шепоче, що чутно на всю кімнату. Дашенька сердито мовчить, вже, мабуть, і сама так вважає.

— Я — шахрай? — вибухає професор і кидається до Мельникова. — Я — шахрай?

— Ви — шахрай! — каже той. — Сто рублів узяли, а нічого не показали! Прошу повернути гроші, милостивий государю.

— Просто він — тупа, примітивна істота! — кричить професор і киває на мене. — Тварина! А гіпноз діє на людей! Саме на людей!

— Не існує ніякого гіпнозу, це все вигадки та марновірство, — сміється Мельников і зверхньо дивиться на Каспера.

— Ну, добре! — професор піднімає руку і тримає її біля голови штабс-капітана. Починає казати оте своє про тепло, про хвилі тепла, які оточують і розливаються. Мельников сміється.

— Досить цього цирку, пане клоуне.

— Дивіться на руку! — шипить професор і веде свою розповідь про теплу воду далі. Мельников дивиться. Поступово посмішка зникає з його обличчя. Він стає серйозним. Потім вже вирячився на руку професора, наче на ній наказ про переведення Мельникова у полковники написаний! Професор бубонить і бубонить, а потім взагалі таке починається! Професор потроху починає відводити руку, а штабс-капітан тягнеться за нею, при цьому ноги залишаються на місці, а тіло просто нахиляється! Потім професор робить різкий рух вперед і каже: «Впади!» Він не торкається до Мельникова, але їх благородь гепаються з розгону на спину. Штабелем просто гепаються! Дашенька аж скрикнула! А Мельников упав і лежить із виряченими очима.

— Встати! — наказує професор, і Мельников підводиться, та не просто підводиться, а підхоплюється, наче опечений. Витягується перед Каспером струнко, як перед генералом.

— Кажи, чого боїшся? — зненацька питає професор.

— Боюся, що Дашенька дізнається, — гучно і чітко, як на доповіді у начальства, каже Мельников.

— Про що дізнається? Говори! — каже професор вимогливо, а Дашенька насторожилася, вуха нашорошила.

— Про Софію Яківну, актрису. І про Мімі з кафешантану. І про Зіночку з закладу Розочки Шпільман. Дуже боюся, — каже Мельников, сам каже! Ото вважай яму могильну собі копає, голову на плаху кладе, у зашморг лізе! Тут вже і я очі вирячив. Бо ж знаю, як їх благородь жінки бояться, і щоб при ній ось таке казати!