Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Заболіла в мене голова. Скривився я, і така прикра думка прийшла, що я вбивцю випустив, а тепер присікався до того лікаря. Ловлю себе на тому, що сам із собою вголос говорити почав.

— Іване Карповичу… — бачать мої хвилювання хлопці.

— Мовчати! — гримаю на них, бо десь же поблизу хвіст потрібної думки, тільки не злякати, схопити її.

Ще раз згадую. Ну точно ж черевики зашнуровані були! Тоді, у хаті, коли лікар рани показував на вже мертвому Стахові. Закриваю очі й бачу все як на долоні. Ну точно ж так! У черевиках! А ще ось що дивно — ліжко, на якому Стах лежав, застелене було. А це як? Що, перед тим, як на вулицю бігти, то він застелив ліжко? Чи потім, коли пораненого Євстахія заніс? Ну не міг же! А заслане ліжко було! Це ж точно! Сам же бачив! Дихаю часто, хапаюся за лівий бік. Ось там, де серце, там, де куля пройшла, яка вбила Євстахія! Стогну, стискаю пальцями двері вагону, аж нігті побіліли. У щілину свіжий вечірній вітерець задуває.

А ще ж подушка? Чому подушки не було на ліжку? Куди вона поділася? Наче ж пораненим завжди подушку під голову підкладають, а тут ні? Він лікар же, знати це повинен! Мішаються думки у голові, бігають, як мишва перелякана, а потім раз — і зупинилися! І стало мені все зрозуміло! Так ясно, наче білий день! І заволав я! Як звір поранений заволав, бо поранили мене у саме серце, пошили в дурні мене, Івана Підіпригору! Через дурість власноруч Стаха безпомічного вбивці полишив…

— Іване Карповичу! — лякаються хлопці.

— Сокира є? — питаю.

— Навіщо вам? — лякаються вони ще більше.

— Треба! Є сокира? — аж рикаю на них.

— Немає сокири. Може, ніж підійде?

Дають мені ніж, яким закуску різали. Перелякані такі. Я з ножем кидаюся до труни.

— Ви що робите? — кричать мені.

— Що треба! — всадив ніж під кришку, цвяхи забиті ледь-ледь, щоб же батьки могли попрощатися. Скинув кришку з труни.

— Іване Карповичу! — підхопилися хлопці, тремтять усі. Мабуть, думають, що збожеволів я через розмови, що боягузом і негідником виявився Підіпригора. Сам у кущі, а хлопця під кулі послав. Чув я і таке, бісився, але стримувався.

Та зараз не до тих думок. Дивлюся на Стаха. Білий він, аж посірів. Одягнений у жандармський мундир блакитний, комірець до підборіддя застебнутий. Я розстібаю, пальці тремтять, серце гепає.

— Іване Карповичу! Зупиніться! — благають мене хлопці.

Ні, братці, вже не зупиниш Івана Підіпригору, ой не зупиниш! Бо побачив я те, що й думав!

— Ось конверти, передайте батькам, із похороном самі справляйтеся! — кинув конверти їм у ноги, а сам до дверей.

— Іван Карповичу, стійте!

Ні, й так я вже настоявся дурнем! Тепер треба бігти, щоб встигнути, щоб наздогнати! Стрибнув на ходу з потяга, покотився з насипу, підхопився і побіг у зворотному напрямку. Наче станцію нещодавно проїздили, то до неї.

Біг і реготав страшно, ніби божевільний. І ножем махав, який із собою прихопив. Не там же серце! Куля таки повз пройшла. Але життя Стахове на ниточці тонкій висіло, як свічка на протязі мерехтіло. Дмухнути — й усе, погасло. Він і погасив. Лікар клятий!

Ось нарешті й станція, маленька, в глушині. Тут не всі потяги зупиняються, швидкі так пролітають і хід не стишують. Богу дякувати, ще віконце світиться. Я влетів до будинку. Вочевидь, ніхто із присутніх мене не очікував — станційний наглядач із місцевим поліцейським приставом мирно випивали чарку і при моїй появі їх заціпило.

— Мені необхідно терміново потрапити до Києва, справа державної ваги!

Пристав поклав надкушеного огірка на стіл і обережно поставив налиту чарку.

— Ти, голубе, не спіши, зараз ми все вияснимо, що то за справа, чому ти з ножем по ночах бігаєш… Чи то не ти, бува, зарізав тиждень тому купця Федора Спиридонова? З ярмарки він вночі повертався, а ти його взяв і зарізав, гроші забрав і крам недопроданий — три сувої білого ситцю в квітку…

— Якого, до дідька, купця в квітку, я з охоронного відділення, філер Підіпригора! Телеграфуйте штабс-капітану Мельникову, терміново!

— А ти, голубе, ножика спершу поклади, документ пред’яви. І не знаю я ніякого штабс-капітана Мельникова, — усміхається пристав недобре і до кобури лізе.

Еге ж, кепські справи. Вони ж мене тиждень тут можуть протримати, я ж посвідки не взяв із собою, на похорон їхав. У нас, у Києві, фараони не дуже кмітливі, а у цій глушині взагалі барани. Як не лютую я, але розумію, що не можна зараз по серцю вчиняти, бо нароблю справ.

— Ви не хвилюйтеся, ваше благородь, — кажу так заспокійливо, бо і сам розумію, що виглядаю серед ночі дивно, забіганий та з ножем.