Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Скандал був страшний, але листівки — річ сумнівна. Ось вже коли наступного дня про це в місцевих газетах надрукували, ось тоді вже дійсно почалося. Щербатов подав газети до суду за образу, однак у адвокатів тих газет звідкілясь несподівано з’явилися промовисті фотографічні знімки. Як же реготали присяжні з тих світлин… А потім це і у петербурзьких виданнях з’явилося, бо преса смажене любить.

Офіцерський суд честі його полку почав вимагати переведення, а государ-імператор, як довідалися про цю історію, то дуже роздратовані були, аж ногами тупотіли. Де і подівся Щербатов із Києва. Заслали його аж у Красноярськ, із підвищенням, звісно. Там його через рік убили місцеві мешканці, яких він швидко налаштував проти себе характером своїм собачим.

А Мельникову, без головного конкурента, дорога до серця Даші Дубровицької була відкрита. Навіть мене на весілля запросили. Це професор наполіг, щоб челядь хоч і за окремим столом, але поруч сиділа. Ліберал. І першим тост сказав, просто цілу промову, ніби на засіданні думи.

— Шановні гості. У цей знаменний день я дуже радий, що моя донька Дар’я вибрала собі в чоловіки чесну, патріотичну, люблячу свій народ людину. Дашенько, я тобі аплодую! І сподіваюся, що родина, яку ви створите, буде ревно і наполегливо служити на благо нашої батьківщини, якій належить стати прикладом для всього світу, як потрібно розвиватися в гармонії, праці та суспільному мирі. Любі мої друзі! Гірко!

Молоді почали цілуватися, і так це вправно робили, що аж завидки взяли. Видно, що вже тренувалися поміж відвідинами театрів. Ну, то справа молода.

Вже після весілля їх благородіє покликали мене до кабінету.

— Слухай, Ванько, весілля весіллям, а робота роботою. Збігай узнай, що то за одні біля мануфактури Гінзбурга народ баламутили, бо вранці полковник Скуратівський мені за це добряче вичитав.

Я мало не зареготав, та втримався і кажу серйозно:

— Так то зальотні якісь були, погорланили й утекли. Ми із Скоробагатьком їх аж до поїзда вели, сіли вони на європейський експрес першим класом, квитки до Берліна. Не чіпали ми їх, бо наказу арештовувати ви ж не давали.

— Ну і дідько з ними, зловимо тих голубчиків, коли знову поткнуться до нас, — каже його благородь і тицяє мені сторубльову асигнацію. Я відмовлятися було почав, а штабс-капітан і каже:

— Бери! Заслужив! Твій же план був!

— Та який мій? — бідкаюся. — Ваш був план, а я тільки виконував.

— Ну так і мій теж, — киває Мельников. — Добре ж я все вигадав, га, Ваню? Сам би Макіавеллі позаздрив.

Та я не знаю, що то за Макіавеллі, я інше у тих журналах читав і багато звідти для себе узяв. Ось, наприклад, те, що нехай тебе сприймають дурнішим, ніж ти є. Бо розумніших бояться і палки в колеса вставляють. Тихіше їдеш, далі будеш, як кажуть у нас. Та книжка якимось китайцем давнім написана — «Мистецтво війни» називається…

Під’їхав віз із труною, хлопці її узяли й віднесли до потяга, де поклали у багажний вагон. Всі були серйозними та сумними. Штабс-капітан Мельников покликав мене і сунув у руку два конверти.

— В одному гроші на похорон. В іншому ми з панами офіцерами зібрали для батьків. Передай їм і допоможи, чим можеш. На три дні даю тобі відпустку.

— Дякую, ваша благородь.

Він кивнув головою. Я бачив сльози в його очах. Це ж так нечасто бувало, щоб потверезу і не через власні закоханості, а по комусь чужому плакав. Тим більше підлеглому, філеру. Казали, що Мельникову на нас начхати, аж ось дивися, і він розчулився. Бо любив покійного, як і всі інші. Та і як було не любити Євстахія Муху, коли він був такий завжди веселий, вправний і добрий? А ще отой погляд його блакитних очей із-під рудого волосся простий, щирий. Такий погляд, що як грошей попросить, так і даси йому. Для філера таке обличчя не дуже підходить, інструкція велить філеру обличчя мати непримітне. От глянула людина, ковзнула поглядом — і в ту ж мить забула. Ось як у мене. Інколи гляну в дзеркало і дивуюся, чи я то, чи не я, бо ні за що оком зачепитися, нічого згадати. А руду шевелюру Стахову було за версту в натовпі видно, тому штабс-капітан Мельников Євстахію й відмовив. Той аж розплакався. Мені його шкода стало, бо побачив я у ньому самого себе молодого. Сам теж із села, приїхав до міста після війська, де за мене думали батьки-командири. Важко було спочатку, поки знайшов роботу, до самостійного життя призвичаївся. Допомагали мені добрі люди.

То я його відвів до себе, нагодував, потім попросив, і узяли його в один трактир на кухню. Там він спочатку попрацював, потім офіціантом став. Я до нього час від часу заходив, а він мені розповідав, що чув. Пам’ять у Стаха була чудова. Розумів він мало, але запам’ятовував, хто що балакав, переказував цілими реченнями. Через фізіономію його просту та наївну перед ним патякати не боялися. Звісно, що здебільшого різні дурниці житейські, але часом і цікаве траплялося. Попросив його якось за одним відвідувачем подивитися, так Стах не просто прислухався, а ще потім повів його, вистежив, куди той ходив, із ким зустрічався. Послухав я його доповідь, і почав він у нас працювати. Штабс-капітан Мельников мені довіряв, раз уже я за людину поручився, то нехай працює.