Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— У кожного внутрішні органи по-своєму розташовані. Іншому б це просте поранення, а тут смерть, — говорить це, а у самого аж голос затремтів. Витирає сльози з очей. Мені дає хусточку. Бо я теж плачу. Дивлюся на Євстахія і плачу. Він же мені як молодший брат був! І ось не вберіг!

Так мені погано зробилося, хоч вий. Вийшов я з будинку, пішов до найближчого трактиру і напився горілки з горя. Вночі заарештували есерів, але вони казали, що ні про якого горбаня не знають. Вже і так їх і сяк, але стояли на своєму. І по картотеках ніяких горбатих серед революціонерів не було. Виходило так, що скоріше за все зачепили ми випадково кримінальника якогось. Той злякався і стріляти почав, убив Євстахія.

А мені тепер ось випало труну батькам його везти, під Лубни. Я ж і його батьків знав! Після візиту государя-імператора до Києва, коли два місяці працювали ми і вдень, і вночі, дали нам відпустку на тиждень та премію. І Стах запросив у гості до батьків. Віддячити хотів мені. Батьки в нього були бідні, але тепер ось син допомагав, то й хату нову поставили, корову купили, зажили більш-менш по-людськи. Зустрічали нас гостинно, напували, годували, ледь не руки мені цілували, бо ж Євстахій розповів їм, наче я його благодійник. Мені аж ніяково було перед ними. Аж ось тепер везу їм сина. У труні.

Заклекотав я весь.

— Іване Карповичу, та не побивайтеся ви так, — кажуть мені.

А як же тут не побиватися, коли я винуватим себе почуваю! Як мені в очі батькам Євстахія дивитися, коли через мене він загинув? Спочатку я у двір не пішов, а його послав, потім ще не наздогнав вбивцю! Замість того, щоб переслідувати, браунінг у кущах шукав, немов інститутка якась неуважна!

Гилю себе кулаком по голові.

— Іване Карповичу… — намагаються мене заспокоїти, але тільки дратують.

— Мовчати! — рикаю я.

А сам згадую, як тримав Євстахія на руках, а він хрипів мені на вухо. Сказати щось хотів. Мабуть, щоб не кидав його. Страшно людині самій вмирати. Тварина — та ховається перед смертю від усіх, намагається вмерти на самоті, а ось людині потрібно, щоб поруч хтось був, провів до воріт на той світ. Я б Стаха не покинув, але ж лікар той мені дав шанс наздогнати, навіть вказав, куди вбивця побіг! А я!

Знову б’ю себе у голову. Так мені погано, що вже і про кулю у скроню думав. Як уявлю, що доведеться батькам Євстахія у очі дивитися, так мене наче ножем ріже!

— Випийте, може, Іване Карповичу.

Не п’ю. Зараз мені горілка тільки на зле буде. Згадую Стаха на ліжку в того лікаря. Мертвий, із сорочкою задертою. Ті два поранення. Одне не страшне, у руку, а інше у груди, в серце.

Стогну.

— Дайте покурити, — кажу хлопцям. Дають мені цигарку. Я до дверей вагону підійшов, відчинив трохи, а двоє хлопців за мною. Бояться, мабуть, щоб не виплигнув. Браунінг штабс-капітан Мельников особисто забрав, наказав пильнувати за мною.

— Та відійдіть, дурні, у мене он конверти з грошима для батьків Євстахія. Що ж я з ними стрибатиму, чи що? — кажу їм докірливо. Відходять.

Викурюю цигарку за три затяжки. І чомусь згадую, що лікар у черевиках був. Зашнурованих. Це така філерська звичка — запам’ятовувати все, що бачиш. Раз подивишся на людину — і пам’ятаєш усе. Так само пам’ятаю, як і Євстахій лежав. На ліжку, голова відкинута, бо подушки не було. Обличчя скривлене, сорочка задерта. Такий вже нещасний, такий бідолашний — скривився, ніби дитина мала, що заплакати хоче.

— Дайте ще цигарку, — прошу, щоб хоч тютюном ті спогади притлумити.

Далі палю, димом гірким давлюся. Мені б треба думати, як вбивцю шукати, та не думається щось. Все той вечір у голові крутиться. Вже тисячу разів я його обміркував, а знов і знов у голові те саме крутиться, ніби пропустив щось, чогось недобачив. Наче знущання…

Тут мені аж горлянку стис здогад страшний. Лікар той розповідав, що спав, почув постріли і вибіг із ліхтарем на двір. Я залишив на нього Стаха, побіг за вбивцею, стрибнув із паркану, покотився, кілька хвилин браунінг шукав, ще кілька хвилин бігав у темряві, сподівався таки знайти вбивцю, а потім повернувся. Не більше десяти хвилин пройшло, а коли повернувся, то лікар у зашнурованих черевиках був! У кальсонах і зашнурованих черевиках! Хіба не дивно? Коли встиг? Не тоді ж, коли постріли почув? А потім коли? Я ж йому Євстахія залишив, він його заніс до хати, поклав на ліжко, задер сорочку, почав рани обробляти. Не міг же він все те облишити та сісти черевики взувати! І потім, коли я вже прийшов, він же стояв і плакав! Ну не може ж людина біля вмираючого черевики взувати, а потім плакати! Тоді як? Як так вийшло, що черевики у нього були зашнуровані?