Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Далі ще веселіше! Виписали з Москви скульптора! Не зброяра, не хіміка, не печатника, як то завжди у бунтівників бувало, а скульптора! Їх благородь тричі у Москві перевіряв, що, може, скульптор то так, вивіска, а насправді чимось іншим людина займається. Але скульптор той був чоловіком благонадійним, політикою не цікавився, ще й самому генерал-губернатору літній сад оздоблював торік.

Приїхав скульптор, йому зняли майстерню і почав він роботу.

— Нічого не розумію! — казав штабс-капітан Мельников і гилив кулаком по столу. — Зовсім! Що це вони витворяють, із нас знущаються, сучі діти, чи що? Навіщо їм скульптор?

— Не можу знати, пане штабс-капітане! — стинаю я плечима, бо і сам не знаю.

— Так дізнайся!

Ну, як начальство наказало, то треба дізнаватися. Розпитав я Євстахія про те, як той скульптор день проводить.

— Зранку п’є чай, потім десь о дванадцятій приносять йому обід із трактиру Шпалинського, о третій знову чаює, а о сьомій йде в трактир вечеряти та випиває кілька чарок горілки.

— З кимось балакає?

— Та ні, мовчки сидить. П’є та зітхає. Мабуть, сумно йому тут.

Увечері пішов я до трактиру. Там людно було, побачив і скульптора, який у кутку сидів наодинці з графином. Підсів я поруч, сам горілки замовив. Мольберт із фарбами поруч поклав. Мольберт я у конторі узяв. Якось одного революціонера брали, а він, дурень, застрелився. Так його мольберт у нас і залишився. Оце я пилюку з нього протер і узяв. Мовляв, художник.

І спрацювало. Засмоктав наживку, наче свиня помиї. Тільки мольберт побачив, одразу пожвавішав скульптор. Дивився, дивився, потім спитав, чи не художник я.

— Художник, — кажу. І давай заливати, що з села сам, талант із народу, розповів, як не взяли мене до училища, бо ж із «кухарчиних дітей», то оце сам намагаюся навчитися.

— Бо як ото у серці щось нудить, то хіба ж можна не писати? Як воно тебе переповнює так, що ось-ось луснеш! — брешу я, знаю, що казати, бо частенько по роботі у всіляких трактирах сиджу, а там же митців, наче собак нерізаних, і кожному, коли вип’є, виговоритися треба.

— Це ж творчість, хлопче, творчість! — аж кричить скульптор, сідає поруч і замовляє ще штоф горілки.

Так ми і зійшлися, поговорили по душах, аж побраталися, я, коли вже побачив, що скульптор розплився, наче масло на сковорідці, спитав, чим він зараз займається.

— Та так, халтура! Грошики заробляю. Оце зроблю замовлення, отримаю платню і зможу три місяці творчості присвятити! Бо це, брате, головне, без цього митцю не можна! Як продаватися часто, як за грошима бігти, то увесь талант просрати можна! — аж кричить скульптор, мабуть, багато про се думав.

Я все киваю-підтакую, далі знов питаю, що за замовлення таке, що це він із Москви (а вимова ж чується) аж до Києва приїхав.

— Та дивне якесь замовлення, — стинає він плечима і кривиться. — Ще такого не було у мене, хоч я вже тридцять років, як скульптурою займаюся.

— А чим воно дивне? — питаю і хитаюся на лавці, наче п’яний як чіп і ось-ось гепну на підлогу.

Я прикидаюся, а скульптор дійсно набрався, але тут озиратися починає навколо, чи ніхто розмову нашу не підслуховує. Але у трактирі народу багато, шумно, хто там що підслухає. То нахиляється скульптор до мене і шепоче ледь чутно:

— Та треба мені відлити царя.

— Кого? — дивуюся я.

— Царя, государя імператора нашого відлити! — шепоче скульптор і очі так вирячив, що ось-ось випадуть.

— Тобто — відлити? — знову дивуюся я, бо ото знаю, що у інтелігентних панів, як пива надудляться, є такий вислів «сходити відлити», це по-людському значить «до вітру». Але до чого тут государ і скульптор до чого?

— З воску відлити, — пояснює московський гість. — Оце зараз форму роблю.

— З воску? Як свічку? — дивуюся я. — Що і з гнітом?

— Та ні, просто з воску, за гніт нічого не казали, — крутить головою скульптор.

— Царя з воску? — про всяк випадок перепитую я.

— Ага. Потрібна портретна схожість. І щоб у парадному мундирі був, з орденами та аксельбантами. Не просте замовлення.

— І на коні?

— Та ні, без коня. Це б задорого було, у замовників і так грошей ледь вистачає. Пішого царя роблю.

— Дива які.

— Та і я ж кажу. Оце б скоріше закінчити із цією дурнею і потім творчістю зайнятися. Я, братіку, про творчість мрію, щоб створювати образи людей із народу і…

Як пішов далі чесати, мабуть, і до ранку балакав, якби не випив ще дві чарчини та під стіл не впав. Відтяг я його до квартири, яку йому знімали, а сам побіг доповідати штабс-капітану Мельникову. Бо надто вже це все дивно, щоб не викликати підозри. Побіг доповідати в околоток.