Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Таки дочекався, дав візнику гривеник, розпитав про того пана. Виявилося, що відвіз візник його на Солом’янку, висадив там на перехресті. Попросив я і мене туди відвезти. Приїхав, понишпорив навколо, розпитав рознощиків, але того пана ніхто не запам’ятав. Я і сам бачив його здалеку, тільки й розгледів, що борода у нього була.

Повернувся до околотку, доповів Мельникову. Той давай лаяти мене, що випустив об’єкт стеження. Я головою киваю — винен, ваше благородіє, голову з пліч. Дійсно ж винен… Потім пішов до хлопців, які гуртком Карпової почали опікуватися, коли Мельников про гостя почув. Розпитав їх. І виявилося, що ще тиждень тому один із революціонерів їздив на Солом’янку.

— Хату знімав. Навіть не хату, а кімнату окрему без пансіону, — доповів Євстахій Муха, молодий філер, але не без таланту. З усіх молодих він мені найбільше за всіх подобався своєю старанністю.

— Поїхали, Сташе, покажеш.

Поїхали ми, знайшли хатку. Стояла вона трохи осторонь, на краю ярку.

— Хороше місце, — кажу. — Є куди тікати, як поліція прийде.

— А ще господиня глуха, — шепоче Євстахій.

— Так це взагалі рай для бунтівника!

Вже темно було, ми обережно у двір зайшли, почали у вікна заглядати. У всіх темно, лише в одній світло наче горить, але штора зачинена. Однак кватирка відчинена була. Прислухався я, наче тихо в кімнаті. Хотів вже дубцем шторку трохи посунути, зробити щілину, в яку б дивитися. Коли чую:

— От чорт! Лайно! — лається чоловік. Через кілька хвилин ще так. Чи пише щось, чи читає, що гнівається так? А потім допер я, що він голиться! Оце коли гострим лезом водиш по шиї та вріжешся, то так і лаєшся час од часу.

Постояли ще під хатою, потім я Євстахія залишив, а сам додому — цілий день гарував, не залізний же, відпочити хоч кілька годин мушу. Із самісінького ранку знову пішов я до цікавої мені хати. Євстахій доповів, що ніхто не виходив і не заходив. — Ну, хіба що квартирант до вітру ходив. А ще оце зовсім нещодавно вийшов у одних кальсонах і вилив на себе відро води у дворі!

— Мився, чи що? — питаю, хоча люди у лазнях миються, або у баліях вдома, а не так, що воду з відра на себе лити.

— Ні, не мився. Бо вода холодна, форкав, як кінь! І без мила ж, яке то миття? — Євстахій аж плечима стинає. Ну й дійсно, не те щось.

— Ну, добре. Почекай тут, піду познайомлюся.

Пішов у двір, постукав у двері. Не відчиняють. Ще раз постукав. Тиша. Відступив на крок від дверей, побачив, як фіранка на вікні сіпнулася. Хтось на мене дивився. Потім хазяйка вийшла. Я давай пояснювати, що хочу кімнату зняти, чув, що в неї є. Гучно так балакаю, наче щоб вона почула. Але хочу, аби і той квартирант мене почув. Коли виходить він.

— Все, зайнята кімната, я вчора вселився. — Свіжопоголений, бо ж обличчя засмагле, а шкіра там, де борода була, біла. І кілька порізів видно. Точно, голився він тоді, збривав бороду.

— От прикрість. Ну, зайнято, так зайнято, піду далі шукати, — зітхнув я і подивився винувато на чоловіка, мовляв, вибачався, що потурбував. А насправді роздивився його добре. Хвалитися не буду, але у мене погляд, як у фотографічного апарата. Одного разу вистачить, щоб потім портрет людини у мене завжди у пам’яті був. Обличчя пам’ятати у філерській справі важливо.

Поїхали з Євстахієм до контори, там я засів архів дивиться, щоб по фотографії впізнати, що за птиця до нас залетіла. Що був той чоловік у архіві, сумнівів не мав, бо ж дуже вже в нього погляд вольовий і звички конспіратора. Передивився я усе, а немає його. Вже хотів піти, коли узяв ящик, де були складені картки загиблих бунтівників. Не знаю для чого й узяв, але от буває у мене таке, що ніби керує хтось зсередини. Ось там я його і знайшов!

Читаю: Сергій Залевський, із поляків, революціонер, каторга, втеча до Америки, повстання на Ямайці, де і загинув. А ось і не загинув!

Побіг я з його особовою справою до Мельникова. Той як побачив, аж зрадів.

— Ванько, виграшна це справа! Залевський цей, неабияке цабе, дрібницями не займається. Узяти його під негласне спостереження, та так, щоб як на долоні був!

От ми й узяли. Вісім філерів по цій справі працювало! І Залевський, і гурток, наче під лупою у аптекаря! І дійсно, щось у них відбувалося. По-перше, зібрали в одного з товаришів у підвалі невеличку друкарню. Але прокламацій поки не друкували. Потім замовили десять пудів воску! Ну не свічки ж робити до Різдва! Штабс-капітан спеціалістів розпитав, кажуть, що для жодного виду вибухівки віск не використовується. Тоді для чого?