Патрик Модиано: Неділі в серпні

Таксі зупинилося на вулиці Кафареллі перед віллою «Свята Анна», де були мебльовані кімнати. Якусь мить ми нерухомо стояли на тротуарі. Я тримав її сумку.

- Треба пройти через сад,- мовив нарешті я.

Я боявся, що вона буде розчарована. Та ні. Сильвія взяла мене під руку я штовхнув хвіртку, вона відчинилась, і під шелест листя ми рушили темною алеєю до вілли, де над верандою горів ліхтар.

Веранду ми поминули. У вітальні-там мене приймала хазяйка, коли я приходив наймати кімнату,- горіла люстра.

Не привертаючи до себе уваги, ми обійшли віллу. Я відімкнув двері чорного ходу, і ми піднялися сходами нагору. Наша кімната була на другому поверсі в кінці коридору.

Сильвія сіла в старе шкіряне крісло. Пальта не скинула. Вона розглядалася довкола так, ніби хотіла обвикнутись. Обоє вікон виходили в сад і були запнуті темними завісками. На стінах - шпалери з рожевими візерунками, тільки та, ще в глибині кімнати, була обшита деревом і нагадувала стінку гірського шале. Шкіряне крісло та широке ліжко з мідною спинкою - оце й усі меблі.

Я сидів на ліжку й чекав, поки вона заговорить.

- Принаймні тут нас ніхто не шукатиме.

- В цьому нема сумніву,- відповів я.

Я хотів був докладно розповісти про переваги такого житла, щоб переконати в них заразом і себе самого: гроші я заплатив на місяць наперед, кімната має окремий вхід, ключ завжди буде в нас, хазяйка живе на першому поверсі й нас не турбуватиме...

Але Сильвія, здавалося, мене не слухала. Вона роздивлялась абажур, з якого на нас лилося тьмяне світло, потім паркет, темні завіски...

Вона все ще була в пальті, так наче збиралась піти, і я боявся, що залишусь у тій кімнаті сам. Сильвія сиділа не рухаючись, поклавши руки на бильця крісла

В її погляді промайнув відчай - той відчай, що охоплював і мене...

Та щойно вона спиняла погляд на мені, як усе мінялося. Може, вона розуміла, що ми з нею відчуваємо те саме... Сильвія всміхнулася до мене й тихо, так ніби під дверима хтось підслуховував, мовила:

- Не варто цим перейматись.

Низький голос диктора й музика на першому поверсі змовкли. Там, мабуть, вимкнули телевізор чи радіо. Ми лежали в ліжку. Завіски були розсунуті, і якесь тьмяне світло ледь розтинало темряву в кімнаті. Я бачив її профіль. Вона підклала під голову руки, і «Південний хрест» у неї на шиї сяяв. Сильвія не скидала його на ніч: вона була певна, що так його не вкрадуть.

- Тут якось дивно пахне, тобі не здається?

- Справді.

Коли я ввійшов до цієї кімнати вперше, від запаху цвілі мені перехопило в горлі. Я розчахнув вікна, та це не допомогло. Запах, мабуть, в'ївся в стіни, у крісло, у ковдру.

Я присунувся до Сильвії ближче, й запах цвілі розчинився в ароматі парфумів. То був важкий аромат, без якого я не міг жити; в ньому було щось ніжне й присмеркове водночас - мов той зв'язок, що поєднував нас.

Цього вечора в колишньому холі «Мажестіка» відбуваються щотижневі збори членів товариства «Далекі землі». Щоб не йти до своєї кімнати, я міг би посидіти на одній з дерев'яних - точнісінько таких самих, як у парку,- лав і послухати лектора (в тих, перед ким він виступає, на грудях у кожного біле кружальце з синіми літерами ДЗ). Але вільних місць немає, і я тихенько рушаю попід стіною до сходів.

Нинішня моя кімната нагадує кімнату на віллі «Свята Анна» на вулиці Кафареллі. Тепер, узимку, тут такий самий запах, що йде від вологості, шкіри та старих дерев'яних меблів. З часом така обстановка починає діяти людині на нерви, але тоді на вулиці Кафареллі, із Сильвією, я мав інший настрій. А тепер у мене часом зринає таке враження, неначе я на ногах розкладаюсь. І тоді я заходжуюся переконувати себе, що це не так. І за мить те враження розвіюється, й лишається тільки байдужість, відчуття спокою і легкості. Ніщо вже не має ваги... Там, на вулиці Кафареллі, мене часом поймала тривога, і все ж майбутнє я бачив у світлих барвах. Кінець кінцем ми виплутаємося з цього скрутного становища. Ніцца - лише перший крок на нашому спільному шляху. Дуже скоро ми поїдемо звідси геть, за кордон... Я був у полоні ілюзій. Я ще не знав, що це місто - драговина, в якій я непомітно для себе загрузну. І що мій шлях проляже тільки з вулиці Кафареллі на бульвар Сім'є, де я живу нині.

Другого дня після приїзду Сильвії була неділя. Ми сиділи на терасі кафе на набережній; вечоріло, і це було те саме кафе, з якого я колись побачив Вількура з його дивною сумкою через плече. Він також став однією з тих тіней, які пропливали тоді перед нами й на які ми дивилися проти світла; всі ті жінки й чоловіки здавалися мені такими старими... Я замикаюся в кімнаті, й мені стає страшно. Мабуть, тепер я -така сама тінь, як і всі вони... Того вечора тіні за сусідніми столиками неквапно пили чай. Ми з Сильвією спостерігали й за цими, й за тими, що повільно проходили Англійською набережною. Зимовий недільний вечір... І я знаю, ми думали про те саме: треба було знайти серед людей, що блукали тоді над морем, когось такого, хто купив би в нас «Південного хреста».