Патрик Модиано: Неділі в серпні

Хор давно вже змовк, а я все стояв коло вікна й чекав, що його постать з'явиться внизу, в білому світлі від ліхтарів на бульварі Сім'є - так, як вона з'явилася тієї неділі на Англійській набережній, на тлі рожевого присмеркового неба...

Годині о дванадцятій я вирушив до автомайстерні. Туди можна дістатися сходами з першого поверху «Мажестіка». Досить тільки пройти з холу коридором, відчинити двері на сходи й увімкнути світло.

У цьому просторому приміщенні в підвалі «Мажестіка» колись була, мабуть, готельна автостоянка. Я нікого не застав. Усі троє робітників пішли на обід. Правду кажучи, роботи в них з дня на день меншало. Біля бензоколонки хтось посигналив. Там стояв «мерседес», і водій попросив налити повний бак. Чайові він дав щедрі.

Потім я рушив до свого кабінету в глибині майстерні. Це була кімната з кахляною підлогою і блідо-зеленими стінами, від майстерні її відділяла скляна перегородка. На столі зі світлого дерева хтось лишив конверт із моїм прізвищем. Я розірвав його і прочитав: «Заспокойтеся. Ви вже ніколи про мене не почуєте. Про Сильвію теж. Вількур».

Збентежений, я дістав із кишені його візитну картку й набрав номер у Антібі. Відповіді не було. Я заходився давати лад на письмовому столі. За кілька місяців там зібралося чимало старих папок та рахунків, і я поскладав їх до залізної шафи. Скоро від них узагалі нічого не залишиться: управитель будинку, завдяки якому я тут працював, попередив мене, що скоро майстерню переобладнають на звичайну стоянку.

Потім я поглянув крізь скляну перегородку: в майстерні стояла американська машина із піднятим капотом і спущеним заднім колесом. Коли робітники повернуться, треба буде запитати, чи вони не забули про ту машину. Та чи вони повернуться? їх також попередили, що майстерню скоро закриють, і вони, мабуть, завбачливо подбали про іншу роботу. Тільки я про це не подумав.

Пізніше, надвечір, я знову набрав Вількурів номер в Антібі. Ніхто не відповідав... Із трьох робітників повернувся тільки один і саме закінчував лагодити американську машину. Я сказав, що на годину-дві вийду, й попросив його замінити мене на бензоколонці.

На проспекті Дюбушаж сяяло сонце, і тротуар був устелений килимом із жовтого листя. Ступаючи по ньому, я думав про своє майбутнє. Коли майстерню закриють, мені, певно, виплатять вихідну допомогу, і якийсь час я ще так-сяк проживу. Можна було б залишити за собою кімнату в «Мажестіку», плачу я за неї зовсім не багато. А може, Буатель, управитель будинку, взагалі не братиме з мене грошей - із вдячності за мою сумлінну працю? Так, я назавжди зостануся тут, на Лазуровому березі. Навіщо міняти краєвид? Я навіть знову міг би взятися за колишню свою роботу фотографа й стояти зі своїм «поляроїдом» на Англійській набережній, очікуючи туристів. Те, про що я подумав, тримаючи в руках Вількурову візитку, стосувалося й мене самого. Часом досить і кількох років, тпоб .розпрощатися з багатьма честолюбними мріями...

Непомітно для себе я опинився біля парку Ельзасу й Лотарингії. Тут я звернув ліворуч на бульвар Гамбетта й відчув у серці легенький щем, подумавши, що знову побачу Вількура перед вішалками зі шкіряними пальтами. Цього разу я трохи постежу за ним здаля, щоб він мене не помітив, а потім піду геть. Мені стане легше, якщо я ще раз гляну на цього «агента-посередника», вуличного торговця, що був уже не тим Вількуром і вже не мав до мого життя ніякого відношення. Ніякого. Просто запопадливий продавець, яких, коли наближається Різдво, так багато на вулицях Ніцци. Вуличний торговець, та й годі.

Я вже бачив постать чоловіка, що жестикулював за прилавком. Та, перетинаючи вулицю Бюффа, я помітив, що то не Вількур, а якийсь блондин у шкіряному піджаку і з великою конячою головою. Як і першого разу, я пропхався ближче. Він говорив не через мікрофон, а просто гучно закликав покупців і рекламував свої товари, перелічуючи все, що мав: ондатрове хутро, каракуль, смушок, заяче хутро, скунс, чобітки на хутряній підкладці й без підкладки... Вибір був куди багатший, ніж напередодні, і до блондина підходило більше людей, ніж до Вількура. Шкіряного одягу було не багато. Зате вибір хутра великий. Мабуть, Вількурові хутряних виробів просто не довіряли.

А блондин уже пропонував на куртки з ондатри та каракуля двадцятипроцентну знижку. Каракуль був усіх кольорів і відтінків: чорний, брунатний, синій, темно-зелений, світло-бузковий, кольору фуксії... Кожен покупець безплатно одержить мішечок каштанів у цукрі! Блондин говорив усе швидше й швидше, і в мене аж у голові запаморочилось. Кінець кінцем я сів за столик на терасі кафе поруч і просидів там понад годину, доки всі порозходились.