ваня - Unknown

Третій вагон з голови поїзда, в який ми потрапили, навіть не мав провідника. У ньому знаходилось небагато людей, десь зо тринадцять осіб, які займалися своїми справами: читанням, спогляданням через вікно, дріманням. Це не був купейний вагон. У кожному ряді налічувалось по чотири крісла. Авері зголодніла. Ми дісталися такого ж вбогого сусіднього вагону-ресторану, який, на диво, доволі непогано сервірував страви. Чорнявка замовила собі біфштекс, лимонаду. Вона накинулася на м’ясо, ніби ніколи в житті взагалі нічого не їла. У ресторані не налічувалося жодних відвідувачів, окрім нас, тому Авері могла дозволити собі гучно чавкати, що й робила. Присоромившись трохи мене, дівчина опанувала голод, знову жувала м’ясо не як звір-хижак свою здобич.

Я давав Авері останні настанови щодо приїзду до Адама, ще раз розповідав, як важливо не схибити і дістатися цього притулку. Дівчина наче й слухала, але погляд її був направлений на зелений ліс за вікном. Вона милувалася природою і навіть трохи дратувала своєю байдужістю до моїх слів.

-Які у вартових надприродні сили? – запитала дівчина, доївши свою страву.

-Я тобі вже розповідав…

-Забула… – промовила чорнявка та стала ще задумливіше дивитись крізь вікно, не звертаючи на мене увагу. – Повтори ще раз, будь ласка. Я забула.

-Еллі має здібність… – і замовк.

-Щось трапилося? – нарешті подивилася вона на мене.

-Не може бути… – не вірив сам тому, що відчував.

-Що? – збентежилася дівчина.

-Вони тут!

-Хто? – кричачи задала питання Авері, хоча й сама здогадалася, про кого я говорю.

Троє силуетів безсмертних з’явилося у моїх думках. Вони якимось чином опинилися на нашому потязі, мабуть, застрибнули на ходу. Двоє силуетів видались непростими, їх власниками були вартові. Пригадуючи розмову з Еквіджем, не виникло сумнівів, що один з них належить Кеффові. Щодо третього силуету я не вагався – це був сам Престон. В мене не вкладалося у мозку, чому Еквідж прибув саме зараз: ще й повноцінного тижня не пройшло від моменту, як я вирушив у подорож на завдання, а він вже насмілився мене переслідувати, Террі ж бо казала, що перше своє вбивство виконувала двадцять шість днів. Раз Престон прибув з Кеффом, я знав, що той має своїм холодним доторком зробити мене скам’янілим, безпорадним, а інший вартовий має на меті вбити Авері. Хоча Кефф може зробити ці дві справи самотужки, тому роль ще одного вартового викликала сумніви.

Я відчував силуети, як тільки вони опинилися на потязі. Спочатку вони були далеко, напевно у чотирнадцятому вагоні, але невпинно наближалися. «Діяти потрібно негайно!» Авері охопила тиха паніка. Вона, зневірившись, почала повторювати собі, що настав кінець.

-Ще ні! – відповів. – Послухай! Рушай у бік голови поїзду. Накинь весняний плащ і знайди собі вільне місце у одному з вагонів. Вдай, що ти пасажирка і, прошу тебе, не панікуй так, я не дозволю тебе скривдити, пам’ятай це! Веди себе обережно, вони знають тебе в обличчя! Не смій кричати і здаватися!

-Можливо, ми краще вистрибнемо з вагону? Ти ж зможеш викинути мене обережно, аби при цьому не забилася!

-Є безпечніша ідея, довірся мені.

-Але…

-Немає часу! Розділяймося!

-Не хочу!

Я силоміць підвів Авері зі стільця вагону-ресторану і направив у бік, протилежний наближенню безсмертних.

Я поспішав назустріч своїм друзям-ворогам. Біг крізь вагони, намагаючись виграти трохи часу для Авері. Я знав, що потрібно робити, навіть кілька варіантів нашої розмови продумав, надіявся на те, що мої слова спрацюють.

Ми зустрілися у дев’ятому вагоні, в якому налічувалося максимум чотири людини. Я застиг на місці, коли побачив напроти себе Еквіджа, Кеффа і Террі. Вони також зупинились. Ми знаходились на відстані шести метрів один від одного. Двоє вартових були одягнені у термовбрання, яке було майже точною копією наших тренувальних костюмів. «Вони прийшли сюди явно не тренуватися!» Вираз обличчя Престона аж ніяк не нагадував втішний, він був більше розлючений, гнівний.

-Привіт, друже… – кинув Престон.

-Доброго дня! – сміливо відповів, позираючи на Кеффа та Террі.

-Де вона?

-Ви про Авері? – глузливо перепитав. – Чому ви думаєте, що вона тут. Її тут немає, я заховав її від вас!

-Не дражнися, Версе… – лагідним голосом попросила Террі. Мені поки не була відома причина, з якої її також Престон взяв із собою. – Ти робиш лише гірше…

-Ми знаємо, що вона тут! Інакше ти б не примчав до нас так швидко… Прибіг затримати? Для чого? – продовжував наголошувати Престон, але вже не таким гнівним тоном.