ваня - Unknown

-То ж ти прибув, аби виконати свій обов’язок? – задумалася.

-Я вже не раз казав, що не скривджу… Ми, безсмертні, якщо поставимо собі щось за мету, то неодмінно її досягнемо! Я не буду робити того, що роблять інші вартові, вважаю наше призначення неправильним! Моя місія – захистити тебе…

-Але що ти можеш вдіяти один проти всіх? – скептично спитала дівчина. В її очах пробіг смуток.

-Послухай! Я не дам тобі померти! Заховаю тебе, щоб ні Престон, ні хтось інший не знайшов. Зараз недоречно падати духом! Нам потрібно рухатись, щоб Еквіджу складніше стало мене знайти! – намагався підбадьорити Авері.

-А якщо ти не знайдеш такого сховку?

-Знайду!

-Можливо, ти й не хочеш їсти, спати, а я хочу! Я стомлена, мені холодно! Я не впевнена, що бажаю постійно тікати! Як щодо моєї роботи, навчання? Я не можу все полишити!

-Місто недалеко, в мене є безлімітна кредитка! Доки Престон не заблокував її, ми знімемо звідти грошей скільки потрібно, купимо тобі одежі, ти поїси. Ми будемо рухатися вперед, не озираючись назад! – впевнено говорив. – Якщо ти залишися в місті, то загинеш! Часу повертатися до твоєї квартири немає. Нам не потрібні твої документи, відтепер найголовніший твій документ – це я!

-І куди ж ми рухатимемося?

-Куди очі дивляться! – рішуче відповів.

Авері не подобався мій план, але вибору вона не мала. Трохи за сьому ми знаходилися в ще сплячому місті. Спочатку було потрібно нагодувати чорнявку. На моє щастя, відкритою виявилась малопомітна кафешка на одній з вузеньких вуличок. Авері замовила млинців, кави й пішла освіжитись до ванної кімнати. Повернувшись із вбиральні, вона поснідала і попросила офіціанта загорнути їй ще декілька пиріжків з собою. У магазині одягу Авері запаслася теплими речами. Дівчина поставилась абсолютно серйозно до моїх слів про втечу. Її зацікавлений історією про безсмертних вигляд змінився на сумний, вона зневірилася в собі, було відчуття, ніби ця красуня не сподівалася, що після усього мною сказаного, в неї є хоча б один шанс на порятунок.

Я вирішив, що зараз краще всього нам з дівчиною тікати якомога далі від міста, тому повів її на залізничну станцію. Дорогою Авері не промовила ні слова, вона виглядала дуже засмученою. Я не знав, як її розрадити, що сказати. Я вже не розумів людей, їх почуттів, точніше не пам’ятав, які вони. Ця дівчина – перша смертна, з якою розмовляю за останній рік.

У залізничній касі чорнявці відмовилися продавати квиток за відсутності паспорту. Ми збиралися сісти на потяг до Москви, але тепер, вийшовши на колію, шукали вантажний поїзд, який байдуже куди прямує. І таки знайшли один. Він їхав у бік, протилежний напрямку Москви. Знайшовши вагон, у якого на відміну від інших було щось схоже на двері, я потурбувався тихо зламати замок і пробратися усередину. Темрява панувала у пустому холодному вагоні, але він виявився просторим – трохи більше половини місця займали здорові чорні ящики.

***

Поїзд рушив. Він їхав повільно. Авері сиділа на підлозі з одного боку вагону, а я напроти неї. Таварняк гучно гудів, але між нами панувала тиша. Дівчина дуже стомилася, хотіла спати. Заснути їй не давали гнітючі думки про небезпеку. Потрібно було її розвеселити, розговорити, а я не знав як. Бесіду спровокувала вона:

-Невже ти нічого не відчуваєш? – промовила з-під лоба Авері.

-Кажуть, що нічого…

-Ти вирішив урятувати мене… Тобі стало шкода?

-Я не знаю! Так би не сказав. Упевнений, що все має бути по-іншому… Мою думку, думку безсмертного, взагалі важко змінити. Це як інтуїція, але набагато сильніше! Як казав мені один знайомий, це все моя сила штовхає до певних, іноді навіть неприпустимих, дій!

-Зрозуміло… Точніше… Зовсім неясно і дивно…

Авері виглядала розгубленою, сама не тямила, що тут робить, як насмілилася на таке безумство.

-У квартирі ти розмовляла з деким по телефону. Хто це був? – поцікавився, бо моє бездоганне досьє на дівчину не містило жодної інформації про таємничу персону.

-Денис! – викрикнула дівчина. – Зовсім про нього забула! Зачекай хвилинку… Ти вже тоді знаходився в моєму помешканні? Та нехай! Не важливо!.. Я маю йому зателефонувати, перепросити, що не з’явилася. Хоча він вже знає, що мене викрали… Я маю його заспокоїти! У тебе ж є телефон, я бачила, дозволь мені… Хоча ні… Краще його не вплутувати сюди… Але потрібно йому хоча б повідомити, що зі мною все гаразд, принаймні поки що… Дай хоча б смс йому напишу!

Я подав свій мобільний Авері. Красуня швидко впоралася, повернула телефон назад. Я відразу ж викинув мобільний з вагону, пояснюючи дівчині, що таким чином у Престона Еквіджа залишиться менше способів нас знайти. «Хтозна якими новітніми технологіями він володіє».