Максим Кідрук - Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії

Одного вечора Мігель, кивнувши головою у бік складеної шахівниці, яку я вже давно примітив на його столі, лаконічно спитав:

— Граєш?

Я ствердно кивнув.

— Я привіз її з Туреччини, — неквапом проказав мексиканець, лагідно проводячи рукою по лакованому дереву. — Хочеш я покажу тобі майстер-клас?

— Майстер-клас показуватимеш своїй дружині в ліжку, — гордовито парирував я, — а зі мною ти згоратимеш від сорому після першої ж партії!

Мігель розсміявся, а я потай зловтішався, передчуваючи легку і швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невігласу і покажу йому, як грають в шахи справжні чоловіки», — думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному уже, мабуть, з рік, мене ніскілечки не насторожив.

Ми розставили фігури і розпочали запеклу борню. Мігель грав білими. Попри це я поводив себе не надто зосереджено, зате надміру самовпевнено, атакуючи з розмахом і відкрито. Я навіть не відразу зрозумів, як умудрився заробити дитячий мат десь на десятому ході. То був настільки ганебний мат, що попервах я просто не зміг у це повірити. Мене розбили важезним нокаутом у першому раунді, наче якогось сопляка. Тоді я достеменно збагнув, що відчував Леннокс Льюїс, валяючись під канатами після свого першого двобою з Хасимом Рахманом і все ще не розуміючи, хто в біса вирубив світло у залі.

Мігель лише самовдоволено стенув плечима і вичавив із себе скупу, але зарозумілу усмішку, усім своїм виглядом показуючи, що нічого іншого він і не очікував. Я скипів. Гаряча кров вдарила мені у голову, і я, не соромлячись виразів, почав доводити мексиканцеві, що у наступному матчі я просто відірву йому голову, руки, ноги і те, що ще можна буде відірвати. Мігель зиркнув на мене своїми чорними непроникними очицями і сказав:

— Давай.

— Що давай? — сказав я.

— Другу партію.

Я зиркнув на годинник: перша ночі. Затим мовчки почав розставляти фігури на дошці — жадоба реваншу переважила усі інші поривання.

Мігель приготував міцний чай і ми засіли за другу партію. Я затямив, що гнів і роздратованість у стратегічному плані непродуктивні, тому погамував емоції і цього разу грав надзвичайно обережно, ретельно обдумуючи кожен хід та пильно стежачи за діями опонента. Мігель — чудовий гравець, але я на «відмінно» засвоїв перший урок того вечора, тому діяв супер-зосереджено. Грав переважно від оборони, методично відбиваючи експансіоністські потуги супротивника.

Гра затяглась, Мігель втомився, і я потроху почав набирати перевагу. Кілька разів я навмисне пропускав непогані нагоди для атаки, вичікуючи нагоду для вирішального удару. Свого шансу я таки дочекався: Мігель допустився грубої помилки, і я миттю прокрутив блискучу комбінацію, позбавивши опонента головних ударних фігур. Після того мені нічого не лишалось, хіба як старанно віддухопелити рештки мексиканської армії, покинувши у полі самого короля. Українська сторона при цьому зберегла цілу армаду: ферзя, одну туру, трійко бравих пішаків і лошака на додачу. Я чекав, що в такій ситуації Мігель викине білого прапора, однак затятий мексиканець мовчав і продовжував свою безнадійну партію. Лиш міцно стиснуті губи видавали його внутрішню напругу.

І тут я вдруге втратив пильність. Я ліниво пересував фігури, прикидаючи, як би то краще влупити мексиканському нахабі мата, а між тим повчально патякав про те, що і де під час матчу він зробив неправильно. Зненацька завжди стриманий і серйозний Мігель підхопився з місця, задер руки угору і з криком «yea-a-ah!» почав стрибати по кімнаті.

Я глянув на шахівницю: після мого останнього ходу мексиканський король не мав куди ходити, але не був шахований! У роті розплився гіркий присмак смертельної образи.

— Пат! Пат! Нічия! Ха-ха-ха! — волав над моїм вухом Мігель.

Я ніколи не бив мексиканців. Я навіть не думав про те, що їх треба бити. Але тої ночі мені, як ніколи до того, кортіло натовкти той смаглявий писок.

З великим зусиллям переборовши бажання роздути міжнародний конфлікт і напакувати стусанами морду першому мексиканцю, з яким мене звела доля, я згріб фігури з дошки і завалився на ліжко, відразу повернувшись обличчям до стіни. Наостанок замість «на добраніч» я тихо просичав:

— Завтра я приб’ю тебе, you motherfucking dumb asshole [14] Варіант шанобливого звертання в англомовних країнах… Щось на зразок «мій любий друже». .

Годинник показував п’яту ранку…

Наступного дня я не міг думати ні про що окрім шахів. Сновидою я снував по департаменту і, здавалося, від злості міг очима спопеляти речі. Перемога, яка так по-дурному вислизнула з рук, дошкуляла мені більше, чим перша наївна поразка. Я відчував, що я сильніший, і вирішив сьогодні будь-якою ціною це довести.