Максим Кідрук - Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії

Я мовчав.

— Моя мати досить часто спілкується зі знахарками-ворожками, і вона дзвонила мені вчора, — це не було новиною. Дімон колись уже згадував про захоплення своєї мамулі усілякою хіромантією, причому він мав звичку по кілька разів на день дзвонити їй і консультуватися з будь-якого приводу. — Так от, вона сказала, що напередодні їй дзвонила одна дуже відома ворожка і питала, чи Діма бува не збирається в далеку дорогу, а потім сказала, щоби я нікуди не їхав, бо… не повернусь звідтіля.

Дімон примовк і обережно зиркнув у мій бік, чекаючи реакції. Я мовчав.

— Причому, цій бабці ніхто не казав про те, що я збираюсь у Мексику, — містичним голосом продовжив він. — Чесно, Максе, вона сама подзвонила матері. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрікала, справджувалось.

Я мовчав. Усе сказане скидалось на правду так само, як мої труси на рицарські лати короля Артура. Окрилений моєю мовчазністю, Дімон зібрався на силі й промимрив:

— Тому… я тут подумав… я розумію, що це твоя мрія, і що я… кгм… не дуже того… — я уже знав, що він скаже далі. — Але ти розумієш… я мабуть… хм… не поїду з тобою…

Від невимовної образи на жорстоку витівку, викинуту долею, я тремчу навіть зараз, пишучи ці рядки. Уявіть, що зі мною відбувалося, коли я почув його слова. І тоді зненацька до мене дійшло: Дімон насправді ніколи не збирався їхати у Мексику. Коли я розказував усім про те, що я туди їду, то цілком свідомо робив це для того, аби у випадку непередбачуваних перешкод не відступати від прийнятого рішення, адже поразка, виставлена напоказ, удвічі болючіша. Коли я говорив «я їду в Мексику», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекриває шляхи до відступу, бо після того мені буде страшенно важко, дивлячись в очі тим самим людям, сказати «я не їду в Мексику» — які б не були прибули причини такої відмови. Я не врахував, що існують інші люди, котрі кидаються словами лише для того, аби козирнути перед ким-небудь і, досягнувши потрібного ефекту, більше не задумуються над тим, що сказане потрібно виконувати. Цебто сказати «їду у Мексику» на публіці цілком достатньо, і після того їхати у Мексику вже зовсім необов’язково.

Я все це розумів, однак це не вирішувало проблеми, а тому продовжував сидіти, неначе Сфінкс, з останніх сил зберігаючи мертвецьку мовчанку, якій сам Сфінкс міг би позаздрити.

— Якби Мігель поїхав з нами, а так…

— То тільки в цьому проблема? Ти не хочеш їхати, бо не їде Мігель?

Коли я заговорив до нього, Дімон, здавалося, аж зрадів, що перед ним не мертвяк.

— Не тільки, Максе. Мексика — це дуже далеко, ні ти, ні я не знаємо іспанської, а мексиканці не знають англійської, у нас там немає друзів, взагалі нікого немає, і коли щось трапиться…

— Коли щось трапиться, ми будемо разом!

— Я розумію, але…

— Що але?!

— Давай поїдемо потім, ну, може, під Новий рік абощо…

Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе.

У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово.

Людям властиво все відкладати на пізніше, мотивуючи це тим, що на носі чигає купа нагальних справ, що є термінова робота, яку, хоч лусни, слід виконати вчасно, що необхідно піклуватися про кар’єру, бігти туди-то, робити те-то, не спати ночами, писати, звітувати. При цьому ніхто не скаржиться на дефіцит блискучих ідей у голові, у кожного в запасі є ціле сонмище чудових задумів стосовно того, як краще реалізувати себе, і ще більше планів, куди можна було б поїхати подорожувати чи відпочити, але все це потім, через тиждень, через місяць, наступного року, от-от, тільки б докінчити проект, або заробити більше грошей, або дочекатися підвищення, зате потім… Але уявіть: одного дня ви прокидаєтеся діловим і націленим на майбутнє, з непохитною рішучістю назавжди покінчити з «потім», зиркаєте в дзеркало і — опа! — виявляється, вам уже під сімдесят, і ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризається болюча думка, що повноцінного життя так і не було, що увесь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потім», і що за всі ці роки вам так і не стало снаги зазирнути за ширму і спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжнє життя.

Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потім»! Однак, повторюся, це не вирішувало проблеми: Дімон просто підставив мене.