Леонід Чернов - Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

– Брешеш, дикуне.

– Я говорю правду. Я бачу вплив твоєї культури на тобі самому. В тобі немає радости життя й веселощів. Ти – лютий та жорстокий. На твоїм чолі я бачу сліди скорботних думок, утоми від лютої боротьби, нудьги й пороків. Тобі вже не хочеться посміхатись синьому небу, радіти разом з молодим деревом, сміятись разом із сонцем...

Голос дикуна забринів співчуттям.

– Я ж знаю, що ти – дуже, дуже нещасна людина, чужоземче. Коли б ти народився в нашій країні, ти був би вдесятеро щасливіший...

Віл’ям Вокс нахмурився, мов хмара, так що в хатинці потемніло.

Йому дуже хотілося поговорити з дикуном від щирого серця.

Він уперше відчув, що світовий устрій, який він вважає за ідеальний, – насправді огидний і бридкий. Маленька купка захопила до своїх рук усі скарби країни й будує свій добробут на крові і поті сотень мільйонів. Від того життьовий шлях сучасної культурної людини – одна нелюдська кривава боротьба за існування, брехня, зрада, жорстокість. Нестерпні страждання гризуть людину від колиски до могили, і половина культурного людства вже втратила здатність сміятись. Сучасні умови життя загноїли душу, експлуатація дужих сплюндрувала нерви й тіло, і людство з жахливою хуткістю мчить до звиродніння й дегенерації. Ще на зорі життя люди почали свої пекучі шукання щастя, але з кожним днем примара щастя стає туманнішою й невловимішою.

«Людина народжується, страждає й умирає» – ця страшна формула стала вже звичайною в його високоцивілізованій країні. В боротьбі за шматок хліба людина розірвала з природою, з лісів та степів утекла, замурувалась у задушливій кватирі, засіла в канцелярії, пішла до прокоптілого заводу – й природа жорстоко мститься: пересічна довжина людського життя з двохсот років упала до сорока... Всі держави на багнетах тримають утворений лад, завзято мчать уперед, намагаючись випередити одне одного в культурності, незмінно пристосовуючи всі найновіші винаходи для вбивства людей на війні, спізнілого, бо відразу поневолять сильніші й культурніші «царі життя» ворожих країн...

– Спухай, чужоземче, – сказав нарешті дикун. – Ім’ям спасіння нашого народу я прошу тебе: покинь свою шкідливу роботу.

В душі Віл’яма Вокса прокинулась і заревіла від образи культурна людина.

– Тобто як це покинути?

– А так: усе, що ми маємо, ми знову зробимо спільним добром, забудемо твої гріхи й знову повернемось до сонця й радости життя.

Віл’ям Вокс побілів і, заскреготавши зубами від люти, підскочив до дикуна й ухопив його за плечі.

– Ти розумієш, що ти кажеш, чорношкірий пес? – гримнув професор.

...Пішов професор – лютий, похмурий, аж чорний.

Біля дзюркотливого струмка Віл’ям Вокс побачив трьох дикунів, що лежали на животах і пожадливо пили свіжу воду.

– Не пийте сирої води, – зашкварчав професор. – Це може спричинитися до шлунково-кишкових захорувань.

Один з дикунів обернувся й весело показав професорові язика.

– А-а! – заверещав професор. – Він мене ще й зневажає! Віддайте зараз же ваш ціпок. Не хочете? А дозвіл на зброю ви маєте? Та я вас за двадцять чотири години...

Потім пригадав, що він у країні дикунів, плюнув і поплентався в ліс шукати матеріалу для будування лабораторії.

День-у-день у душі професоровій зростало й поширювалося почуття глибокого жалю до нещасних, позбавлених благ цивілізації дикунів, що не мали навіть – тяжко вимовити! – ні календаря, ні годинників.

– Як же ви знаєте, яка тепер година? – допитувався професор.

– А навіщо вона нам?

– Як так – навіщо? Ну... щоб не спізнитись на роботу.

– У нас роботою не займаються. Не по клімату. Наївся бананів – от і вся робота.

Професор ляскав себе по стегнах і напружено думав.

І прийшов до висновку:

– Дикунів треба цивілізувати.

За два дні відбулися бучні збори всього племени, й професор виголосив там величезну промову.

На невеличкому помості, вкритому широким листям, сидів карачки ватажок, професор і наймудріші члени племени. Навкруги галасували хмари дикунів.

– Вельмиповажні панове! – почав професор.

Дикуни зачмихали.

– Шановні дикунове! Чи знаєте ви, що таке рідина від мозолів?

– Ми навіть не знаємо, що таке мозолі, – винувато зітхнули дикуни.

– Нещасні... А про грошову систему ви чули?

– Куди вже нам...