– Брешеш, дикуне.
– Я говорю правду. Я бачу вплив твоєї культури на тобі самому. В тобі немає радости життя й веселощів. Ти – лютий та жорстокий. На твоїм чолі я бачу сліди скорботних думок, утоми від лютої боротьби, нудьги й пороків. Тобі вже не хочеться посміхатись синьому небу, радіти разом з молодим деревом, сміятись разом із сонцем...
Голос дикуна забринів співчуттям.
– Я ж знаю, що ти – дуже, дуже нещасна людина, чужоземче. Коли б ти народився в нашій країні, ти був би вдесятеро щасливіший...
Віл’ям Вокс нахмурився, мов хмара, так що в хатинці потемніло.
Йому дуже хотілося поговорити з дикуном від щирого серця.
Він уперше відчув, що світовий устрій, який він вважає за ідеальний, – насправді огидний і бридкий. Маленька купка захопила до своїх рук усі скарби країни й будує свій добробут на крові і поті сотень мільйонів. Від того життьовий шлях сучасної культурної людини – одна нелюдська кривава боротьба за існування, брехня, зрада, жорстокість. Нестерпні страждання гризуть людину від колиски до могили, і половина культурного людства вже втратила здатність сміятись. Сучасні умови життя загноїли душу, експлуатація дужих сплюндрувала нерви й тіло, і людство з жахливою хуткістю мчить до звиродніння й дегенерації. Ще на зорі життя люди почали свої пекучі шукання щастя, але з кожним днем примара щастя стає туманнішою й невловимішою.
«Людина народжується, страждає й умирає» – ця страшна формула стала вже звичайною в його високоцивілізованій країні. В боротьбі за шматок хліба людина розірвала з природою, з лісів та степів утекла, замурувалась у задушливій кватирі, засіла в канцелярії, пішла до прокоптілого заводу – й природа жорстоко мститься: пересічна довжина людського життя з двохсот років упала до сорока... Всі держави на багнетах тримають утворений лад, завзято мчать уперед, намагаючись випередити одне одного в культурності, незмінно пристосовуючи всі найновіші винаходи для вбивства людей на війні, спізнілого, бо відразу поневолять сильніші й культурніші «царі життя» ворожих країн...
– Спухай, чужоземче, – сказав нарешті дикун. – Ім’ям спасіння нашого народу я прошу тебе: покинь свою шкідливу роботу.
В душі Віл’яма Вокса прокинулась і заревіла від образи культурна людина.
– Тобто як це покинути?
– А так: усе, що ми маємо, ми знову зробимо спільним добром, забудемо твої гріхи й знову повернемось до сонця й радости життя.
Віл’ям Вокс побілів і, заскреготавши зубами від люти, підскочив до дикуна й ухопив його за плечі.
– Ти розумієш, що ти кажеш, чорношкірий пес? – гримнув професор.
...Пішов професор – лютий, похмурий, аж чорний.
Біля дзюркотливого струмка Віл’ям Вокс побачив трьох дикунів, що лежали на животах і пожадливо пили свіжу воду.
– Не пийте сирої води, – зашкварчав професор. – Це може спричинитися до шлунково-кишкових захорувань.
Один з дикунів обернувся й весело показав професорові язика.
– А-а! – заверещав професор. – Він мене ще й зневажає! Віддайте зараз же ваш ціпок. Не хочете? А дозвіл на зброю ви маєте? Та я вас за двадцять чотири години...
Потім пригадав, що він у країні дикунів, плюнув і поплентався в ліс шукати матеріалу для будування лабораторії.
День-у-день у душі професоровій зростало й поширювалося почуття глибокого жалю до нещасних, позбавлених благ цивілізації дикунів, що не мали навіть – тяжко вимовити! – ні календаря, ні годинників.
– Як же ви знаєте, яка тепер година? – допитувався професор.
– А навіщо вона нам?
– Як так – навіщо? Ну... щоб не спізнитись на роботу.
– У нас роботою не займаються. Не по клімату. Наївся бананів – от і вся робота.
Професор ляскав себе по стегнах і напружено думав.
І прийшов до висновку:
– Дикунів треба цивілізувати.
За два дні відбулися бучні збори всього племени, й професор виголосив там величезну промову.
На невеличкому помості, вкритому широким листям, сидів карачки ватажок, професор і наймудріші члени племени. Навкруги галасували хмари дикунів.
– Вельмиповажні панове! – почав професор.
Дикуни зачмихали.
– Шановні дикунове! Чи знаєте ви, що таке рідина від мозолів?
– Ми навіть не знаємо, що таке мозолі, – винувато зітхнули дикуни.
– Нещасні... А про грошову систему ви чули?
– Куди вже нам...
Читать дальше