Леонід Чернов - Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

– Слухай! – закричав ватажок, захлинаючись од сміху. – Послухай... Значить, ти хочеш, щоб тобі віддавали прекрасні смачні банани за ці ні до чого непридатні білі цяцьки, що їх не можна навіть розкусити? Ну, подумай ти сам: то – спілі запашні банани, а це... тьфу! – та й годі!

– Ха-ха-ха!

– Хі-хі-хі!..

– Хо-хо-хо!..

Того ж дня Віл’ям Вокс власною персоною, крекчучи, лазив на пальму по кокоси й бігав до річки напитися.

Реготали лише жінки та хлоп’ята, бо більшість чоловіків пішла в ліс – шукати якогось цілющого коріння від болів у животі.

Болі в животі були наслідком безупинного реготу протягом останніх двох днів.

Віл’ям Вокс постановив зовсім не розмовляти з дикунами до того часу, доки не буде закінчено вдосконалений стріломет, за допомогою якого професор сподівався порозумітися з чорношкірими.

– Вони в мене затанцюють! – скреготав зубами Вокс. – Я їм тоді поясню, що таке слуги.

Оповивши стегна широким листям (сюртук, на жаль, прийшов до остаточного занепаду), професор прийшов до ватажка й похмуро запитав:

– Слухайте, ви там, чорношкірий. Де у вас тут дістають дозвіл на будування хати?

Чорношкірий, не зрозумівши, витріщив очі й знизав плечима.

– Я хочу побудувати собі лабораторію, – пояснив професор.

– Ну й будуй собі на здоров’я – погодився вождь.

– Але я хочу дістати дозвіл.

– А навіщо він тобі? – посміхнувся дикун. – Хочеш – будуй, не хочеш – не будуй.

– А коли мене потім потягне ваша поліція?

– Це ще що за штука?

– Це спеціальні люди, що доглядають за порядком, заарештовують за вільнодумство.

– Цього в нас нема, – винувато сказав ватажок. – Порядку в нас скільки хочеш, а от поліції нема.

– А хто ж у вас доглядає за пашпортами?

Дикун увесь скоцюрбився й зігнувся, як побитий пес.

– Куди вже нам, – сумно зідхнув він. – У нас навіть пашпортів нема. Дикуни ми – й більш нічого...

– А куди ви садовите злочинців?

– Нікуди... – сльозливо закліпав очима ватажок. – Ми такі некультурні, що навіть злочинців не маємо.

– А в’язниця?

– І в’язниці теж нема.

Професор з огидою одвернувся.

– От дикуни! – подумав він. І вголос запитав:

– В бога віруєте?

– О, богів у нас скільки хочеш, – зрадів ватажок, задоволений з того, що хоч тут дикуни не відстали від культурних людей. – Богів у нас вистачає. Хочеш, можу подарувати тобі парочку.

Ватажок ухопив пару пальмових цурупалків чоловікоподібного вигляду й тицьнув їх до рук професорові.

Вчений з огидою відсмикнув руку й покривився.

– Та ні, я не про цих богів. Є бог на небі, в трьох лицях, грізний, караючий. Він дбає за пригнічених і бідних. Але непокірних він карає, зухвалих він убиває блискавками, гордих він...

– А в нас навпаки, – здивувався дикун. – Коли боги посилають погану годину, ми самі лупцюємо їх ціпками, як Сидорових кіз. Тоді вони робляться – як шовкові.

– Я не розумію цих слів. Я знаю, що твій бог – дурний, незграбний, непідходящий для нас. Ми його ніколи навіть не бачимо. Його не можна навіть добре відчухрати, коли досадно. Який же бог, коли він благословляє вбивство, страту, жорстокість.

Професор раптом спалахнув від люти й швидко зашкутильгав по хаті.

– Ти – останній дурень, чорношкірий! – вигукнув він. – Ти зневажаєш культуру через те, що знаєш тільки ази нашої цивілізації. Я тобі вже розповідав, як живуть люди в наших країнах. Вулицями раз-у-раз пролітають електричні трамваї й бензинові екіпажі. Наші країни з кінця в кінець перетято рейками залізниць і обплутано сіткою електричних дротів. Велетенські пароплави, дирижаблі, аероплани, підводні човни, радіо, кіно, отруйні гази, газета – ось речі, без яких культурне людство не уявляє свого існування...

– Стривай, чужоземче, – зупинив його дикун. – Я це прегарно розумію. Мої земляки теж чудово мандрують, хоча й не в розкішних купе та кабінах, а переважно пішки. Але вони не почувають жодних незручностей, тому що не знають ваших машин. А ці вигадки, про які ти розповідаєш, вони тільки позбавляють людину інтересу, небезпеки й пригод.

Професор сердито засопів і ображено промимрив:

– Ну, небезпека, припустім, є й у нас... У нас в вагоні можуть, наприклад, потягти чемодана...

А дикун говорив уже голосно й упевнено:

– Я знаю, кому служать ваші машини й бензинові екіпажі. Вони служать тому, хто встиг награбувати собі найбільше блискучих монет.