Леонід Чернов - Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

– О, небо! – сплеснув руками професор. – Т’адже ж ви – зовсім голі, панове. Як же вам не соромно, джентльмени?

Дикуни не зрозуміли всього жаху свого становища.

– А що таке «соромно»? – боязко запитав хтось.

– Сором – це таке почуття, коли... гм!.. коли соромно. От, наприклад, ви голі – і ви повинні соромитись.

– А як же ми маємо це робити?

– Ви повинні обмотуватись якоюсь тканиною. Треба закривати своє тіло.

– Навіщо ж його закривати? Від сонця? Ми не боїмося сонця.

– Не від сонця, а від сорому.

– Значить, ми повинні соромитися свого тіла?

Оглушливий регіт покрив відповідь ученого.

– У нього просто нема десятої клепки, – зітхнув Кіу-Сіу. – Даремно ми його врятували.

Професор учув останні слова, здригнувся, гордовито випроставсь і забуркотів:

– Ага! Я й забув... Ей, ви там! Маєте.

В руці у нього блиснула срібна монета.

– Що це? – запитав Кіу-Сіу. – Подарунок на знак миру?

– Це за турботи. За те, що врятували.

– Подарунок за врятування людини? – ображено скрикнув Кіу-Сіу.

Далі він хотів сказати ще щось, та махнув рукою, відвернувся і, спересердя плюнувши, затерявся серед юрби.

– Слухай, чужоземче, – лагідно сказав ватажок. – Ти просто втомився й виголодався. Через те й верзеш дурниці... Гей, Кара-Пуко! Одведи-но, хлопче, чужинця до вільної хатини, дай йому попоїсти і нехай він відпочине. А тоді ми з ним побалакаємо... – на цім слові ватажок лукаво підморгнув до своїх.

Ті довго стримували себе, надималися, затуляли роти долонями, шипіли й фурхали. Нарешті, не витримали. Стався вибух. Громохкий регіт луною полинув до моря.

Так на березі незнаємого тропічного острова краса і гордість гуманного цивілізованого людства – професор Віл’ям Вокс уперше зустрівся з грубими жорстокими темними дикунами...

Прокинувшись другого ранку, професор побачив, що юрба дикунів, спинивши подих, оточила його з усіх боків. Кожен з дикунів уп’яв цікавий погляд у професорову постать, а деякі навіть стиха верещали від цікавости.

– Добридень, чужоземче, – посміхнувся ватажок. – Як ся маєш? Відпочив?

– Відпочив. Якого дідька треба тут оцим чорномазим?

– Тобою цікавляться. Кажуть, що давно вже ніхто їх так не смішив, як ти.

– Кретини. Слухайте, ватаже. Як у вас тут стоїть справа з сніданками?

– Скільки хочеш. Онде вони на пальмах ростуть – сніданки. А м’ясиво по лісах бігає. Сніданків у нас досхочу.

– Скажіть подати. Три порції.

– Тобто як це «подати»? – здивувався ватаг. – Іди й бери, скільки тобі треба.

– Що значить – бери? Не буду ж я сам, як малпа, дертись на пальми по кокоси або шмигляти по джунглях, шукаючи м’ясива?

– Інакше неможна, – відказали йому – У нас плоди в рот не літають, їх треба запихати туди силою. А птахи – хоча й літають, так не в рот.

– Мені повинні подавати все готове.

– Хто?

– Ви.

– А ти що робитимеш?

– А я робитиму винаходи. Буду сидіти й думати.

– Ти – сидіти й думати, а інші – робити на тебе?... Нічого не вийде, – впевнено сказав ватажок. – Ніхто не погодиться.

– Вибачте, – прорипів учений. – Як це так «не погодиться»? Раби та слуги не сперечаються, коли їм наказують.

– Хто-о?

– Раби та слуги.

– Це ще що за штуковина?

– Це ті, що виконують усю чорну роботу за інших.

– А інші що роблять?

– Не ваша справа. Роблять, що хочуть, думають, відпочивають, розважаються.

– Цього в нас нема. У нас не думають. Відпочивають – це правда. Все життя.

– Чекайте, як же я буду без слуги?

– Так і будеш.

– Та я згоден йому платити. Ось.

Професор вихопив з кишені жменю дрібних срібних монет.

– Бачите? За ці гроші я матиму цілі гори ананасів, кокосів, бананів.

– Смачне? – діловито запитав хтось із юрби.

– Що смачне? – не зрозумів професор. – Банани?

– Та ні. Цяцьки оці, гроші – смачні?

– Дурні. Їх не їдять.

– А що ж з ними роблять?

– Ними платять, віддають їх у ріст...

– А-a, розуміємо... У ріст? Значить, рослина?

– Яка рослина? – роздратовано нявкнув Вокс. – Це метал. Ну, щось схоже на камінь.

Нестриманий регіт, од якого заворушилося листя на пальмах, був відповіддю на його слова. Деякі найбільш смішливі дикуни вже качалися по землі, вхопившись за животи, і плакали від реготу.