Леонід Чернов: Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго

– Бакшиш!

Спробуй йому відмовити...

Цей шахрай здійме такий галас, наче я різонув його ножем по горлянці...

Столітній монументальний жрець, звівши руки догори, спеціально для мене молиться своєму Будді, щоб зараз же повернути простягнуту до мене руку долонею вгору:

– Бакшиш!

І коли я подумаю про цих голодних, знівечених імперіалістичною цивілізацією людей – мене охоплює скажена лють проти банків, церков, в’язниць, контор, – проти всієї цієї пожадливої, згубної, безпощадної культури чванливих білих джентльменів у білосніжних тропічних шоломах.

Чому?

А ось чому.

Ясного рожевого ранку піщаним морським узбережжям вештався голий довготелесий чорношкірий хлопець.

Мугикаючи собі під ніс веселу пісеньку, він безтурботно поляпував себе по стегнах, часом спиняючись для того, щоб по-приятельському підморгнути сонцеві, що сходило.

Саме в цю мить він спіткнувся об щось чорне, м’яке, мокре, незграбне – і сторожко відстрибнув у бік.

– Чорт його знає, – непевно забубонів Кіу-Сіу. – Медуза не медуза, гадюка не гадюка... Треба, про всякий випадок, сповістити своїх...

І побіг.

Ватажок племени дуже зацікавився розповіддю Кіу-Сіу. Випустивши з горлянки войовничий зойк, він ухопив кам’яну сокиру, несамовито замахав руками і разом з Кіу-Сіу прожогом подався до берега.

Юрба дикунів, забачивши ватажкові п’яти, радісно заревла й кинулася слідком, вибрикувала й верещала, смакуючи наперед нову нечувану розвагу.

Дикуни обачно поштурхали таємничу тварину ціпками. Помітивши, що вона не рухається, чорношкірі підійшли ближче. Після пильного огляду виявилось, що загадкова істота є щось середнє між горилою й людиною.

Але що то була за людина!

По-перше, шкіра в неї була не чорна, як у кожної порядної людини. Шкіра була білою, як крейдяна скеля. До того ж, ця істота невідомо чому була оповита якоюсь чорною тканиною. На грудях тканина була біла, а навколо шиї чомусь теліпалася синя з крапками ганчірка. Істота лежала нерухомо, не дихаючи.

– Ей, ви, ледацюги! – заклопотано гукнув ватажок. – Хіба ви не бачите, що це просто біла голомоза горила нової породи? Вона захлинулась, і буря прибила її до берега. Нумо, відкачаймо її!

Дикуни заревіли від захоплення і кинулись відкачувати напівмертву білу малпу.

Очунявши, чудна істота вилупила очі й обвела короткозорим поглядом здивованих рятівників.

– Ей, ви, дикуни! – раптом гукнула вона. – Чому ж ви мене не вбиваєте?

– А навіщо? – добродушно посміхнувся ватажок. – Ти ж не робиш нам нічого поганого. А їжі в нас і так вистачить. Бачиш – кокоси, ананаси, банани...

– Ні, не для їжі, а так. Адже ж дикунам приємно вбивати людей?

– Теж знайшов приємність! Один з наших місяців шістсот тому забив, кажуть, людину. А потім узяв та й завісився... Ти не кусаєшся?

– Я не дикун.

– Значить, не людина? Я хто ж ти – малпа?

– Самі ви малпи. Я – краса і гордість цивілізованого світу, винахідник смертельних задушливих газів, професор Віл’ям Вокс.

– Кого ж ти нищив своїми газами? Хижих звірів?

– При чому тут звіри?

– Ага, значить – отруйних гадів?

– Не гадів, а людей. Під час війни десяток балонів мого газу може винищити цілу країну. Все живе задихається, і країна обертається на пустелю.

– Значить, у вас нема чесного бою, груди на груди?

– Дикуни, – скривися Вокс. – Спробуй, поясни їм, що бій з дрючками є пережиток варварства.

Дикуни глибоко замислились.

– Слухай, чужоземцю, – тихо вимовив Кіу-Сіу. – А тебе не повісили за твої гази?

– Та ви справжні варвари! – заверещав учений. – З мене пишається цілий цивілізований світ. До того ж – у нас не вішають. Це занадто примітивним, некультурний спосіб, що багатьом впливає на нерви. У нас садовлять на електричне крісло. Діє легко й ніжно.

– Так-так, – хитро хитнув головою ватажок і лукаво підморгнув своїм. – А чому ти обмотаний чорними ганчірками?

– Якими ганчірками? Йолопи, та це ж сюртук.

Тут лише професор з жахом звернув увагу на той ганебний факт, що його оточила спаленіла від цікавости юрба зовсім голих людей.