О. Генрі - Пімієнтські млинці

Джексон Птиця спочатку трохи почервонів, а потім засміявся.

— Ну, містере Джадсон,— каже він,— ви помиляєтесь. Я справді кілька разів заїжджав до міс Лірайт, але зовсім не для того, що ви собі уявили. Мій інтерес має чисто гастрономічний характер.

Я потягнувся до револьвера.

— Всякий койот,— кажу,— який насмілиться без належної поваги...

— Заждіть хвилинку,— каже цей Птиця,— зараз я все поясню. Нащо мені дружина? Шкода, що ви не бачили мого ранчо! Я сам варю собі їсти, сам латаю одяг. Їжа в ній уся втіха, яку я маю від розведення овець. Містере Джадсон, ви коли-небудь куштували млинці, що їх пече міс Лірайт?

— Я? Ні,— відповідаю,— Ніколи не чув, що вона займається кулінарними маніпуляціями.

— Це ж золоте сонячне сяйво,— каже він,— підсмажене до медового кольору на божественно солодкому вогні Епікура. Я віддав би два роки життя, аби дізнатися, як готувати оті млинці. Ось чого я їжджу до міс Лірайт,— каже Джексон Птиця,— але вивідати мені нічого не вдається. Це старовинний рецепт, він зберігається в родині вже сімдесят п'ять років. Його передають з покоління в покоління, а нізащо не кажуть чужим. Якби я мав той рецепт, то пік би сам собі такі млинці на ранчо й був би щасливою людиною,— каже Птиця.

— А ви певні,— кажу я йому,— що ганяєтеся не за рукою, яка місить тісто для млинців?

— Певен,— каже Джексон,— Міс Лірайт надзвичайно мила дівчина, проте можу заприсягтися, що' мої наміри не виходять за межі гастро...— Він помітив, як моя рука потяглася до кобури, і змінив вислів,— За моє бажання роздобути рецепт млинців.

— А ви не такий уже й поганий чолозічок,— кажу я, намагаючись бути справедливим,— Я надумав зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам полетіти від мене цілим. Липніть до млинців,— кажу,— липніть так, як липне млинець до своїх сусідів, тільки не їздіть сюди й не змішуйте патоку з сентиментами, бо інакше на вашому ранчо співатимуть, а ви нічого не будете чути.

— Щоб переконати вас у моїй щирості,— каже вівчар,— я прошу допомогти мені. Ви з міс Лірайт великі друзі, і вона, мабуть, зробить для вас те, чого не хоче зробити для мене. Якщо ви дістанете мені рецепт млинців, то, даю слово, я ніколи до неї не приїду.

— Оце чесно,— кажу я і тисну Джексону Птиці руку, — Радий буду зробити вам послугу і дістати рецепт, якщо зможу.

Він повернув до порослої кактусами рівнини на П'єдрі в напрямі Дохлого Мула, а я взяв курс на північний захід до ранчо старого Білла Тумі.

Тільки через п'ять днів після цього я знову зміг заїхати в Пімієнту. Ми з міс Уїллелою провели приємний вечір у дядечка Емслі. Вона дещо заспівала й добряче помучила піаніно цитатами з опер. А я зображав гримучу змію, розповідав про новий спосіб оббілозувати корів, придуманий Снейкі Мак-Фі, і про те, як одного разу їздив до Сент-Луїса. Наша взаємна повага дедалі міцніла. І от, думаю я, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона податись у вирій, перемога за мною. Згадавши Джексонову обіцянку, пов'язану з рецептом млинців, я вирішую умовити міс Уїллелу дати мені той рецепт, щоб переказати його Джексону; якщо я тоді знову зловлю тут пташенятко з Дохлого Мула, то скручу йому голову.

Отож десь близько десятої години я, напустивши на обличчя улесливу усмішку, кажу міс Уїллелі: «Знаєте, якщо мені й подобається щось більше, ніж бачити рудого бичка на зеленій траві, то це смак добрячого гарячого млинця, змазаного цукровою патокою».

Міс Уїллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене.

— Так,— каже вона,— це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одом, де ви загубили капелюха?

— Проспект Млинців,— кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш,— Ну, сміливіше, міс Уїллела,— кажу,— розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте... фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складових частин?

— Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку,— каже міс Уїллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п'ятого калібру.

«От тобі й маєш! — думаю я,— Ця сімейка так цінує свої кулінарні рецепти, що готова захищати їх вогнепальною зброєю. Інші люди не зайшли б так далеко навіть у разі спадкової родинної ворожнечі».