Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

— Що й казати, цікава лекція.

— Далі піде ще цікавіше. Нині найголовніше завдання поліції — охороняти життя і власність населення. А от у майбутньому поліцейські ходитимуть з кийками, як гицлі, і до смерті битимуть громадян…

— Чому?

— Як це — чому? Сучасна людина дорожить своїм життям, а тому поліція її оберігає. А в майбутньому життя стане мукою, і поліція з милосердя вбиватиме людей. Більш-менш спритні люди самі вкоротять собі життя, а тому на ласку поліції здасться всяка потолоч без крихти власної гідності, найпослідущі ідіоти й каліки. Так от, вони, бажаючи смерті, будуть вивішувати на воротях об’яви, а поліція у зручний для себе час обходитиме свою дільницю і чинитиме згідно з їхніми побажаннями. Що з трупами? Трупи теж поліція вивозитиме. Я вам ще цікавіше розповім…

— Сенсей, вашим жартам не видно кінця, — захоплено промовив Тофу-кyн. А Докусен, ях завжди, посмикуючи свою цапину борідку, трохи помовчав, а тоді озвався:

— Можливо, це жарт, а може, й пророцтво. Люди, які не збагнули істини, сковані повсяхденними явищами життя, часто сприймають пустопорожню фантазію за вічну правду. Таким людям досить розповісти що-небудь своєрідне, як вони відразу гадають, що з ними жартують.

— Та хіба можуть горобці та ластівки зрозуміти казкового «пина» [208] Казковий птах з китайських легенд ? — покірно згодився Канґецу-кун. Докусен, виразом обличчя давши зрозуміти, що він такої самої думки, повів розмову далі:

— Колись в Іспанії було місто Кордова…

— А хіба тепер нема?

— Мабуть, є. Не в цьому річ — є чи нема. Там повівся звичай: як тільки ввечері в церкві дзвонив дзвін, усі жінки спішили в річку купатися…

- І зимою також?

— Не скажу, не знаю. В усякому разі, всі жінки — молодиці й дівчата, шляхетні й прості — стрибали в річку. Чоловіків туди не підпускали. Вони могли спостерігати тільки здалека. І вони бачили, як у густій надвечірній сутіні з хвиль виринали білі тіла.

— Як поетично! Можна було б написати вірш у стилі нової поезії. Де це було? — Тофу-кун подався уперед, коли зайшла мова про голих жінок.

— У Кордові. Але тамтешніх юнаків брала досада, що їм не тільки не дозволяють плавати разом із жінками, але й дивитись не дають. От вони й придумали одну штуку…

— Яку штуку? — зацікавився Мейтей-кун.

— Підкупили дзвонаря, і той звістив настання вечора на годину раніше. Недогадливі жінки, почувши дзвін, зібралися на березі і — хто в сорочці, хто в трусах — шубовснули у воду. Стрибнути стрибнули, але ж сонце ще не зайшло!

- А сліпуче осіннє сонце не сяяло?

— Глянули жінки на міст, бачать — аж там стоїть юрба чоловіків і стежить за ними. Жінки не знали, куди дітися від сорому. Почервоніли бідолахи.

— Ну й що?

— А те, що задурманена повсякденними звичками людина забуває найголовніші істини. Щоб не схибити, треба бути пильним.

— Справді, благодатна проповідь! Я теж хочу розповісти, як буденні звички збивають на манівці людський розум. Нещодавно в одному часописі я прочитав роман про шахрая. Припустімо, я відчиняю крамницю старожитностей і виставляю за вітрину картини і мистецькі вироби славетних майстрів. Звісно, не підробку, а справжнісінькі творіння найвищої якості. А значить, і дорогі. Заходить до мене любитель старожитностей і питає: «Скільки візьмете за оцю картину Мотонобу?» — «Вона коштує шістсот єн», — відповідаю. Гість каже, що вона йому до смаку, але він, мовляв, не має при собі шістсот єн, тож, на жаль, змушений відмовитися…

— Невже так і скаже? — як завжди, простодушно, без крихти уяви, спитав господар.

Мейтей поблажливо відказав:

— Слухай, це ж роман! Припустімо, що так сказав. Тоді я його заспокоюю: «Плата мене не хвилює. Якщо вам картина подобається, беріть». Покупець вагається. «Я, — каже, — згоден узяти в кредит». — «Може, віднині станете моїм постійним клієнтом, — відповідаю. — Тож беріть на довгий строк. Внески невеликі. Не соромтеся. Вас влаштує десять єн місячно? Як ні, то, може, п’ять?» Після довгих переговорів я, нарешті, продаю клієнтові картину славетного Мотонобу, засновника мистецької школи Кано, за шістсот єн навиплат по десять єн місячно.

— Геть-чисто як продають енциклопедію «Таймсу».

— На «Таймс» можна покластися. А от на мене ні. Я ж беруся за витончене шахрайство. Уважно слухайте. Канґецу-кун, як ти гадаєш, за скільки років можна виплатити шістсот єн, якщо вносити щомісяця десять єн?

— Зрозуміла річ, за п’ять.

— Правду кажеш, за п’ять. Докусен-кун, а як ти вважаєш, п’ять років — довгий термін?