Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

— А далі?

— Це вже кінець.

— То ти й на скрипці не грав?

— Хіба я міг грати? Навіть якби хотів. Із глибини ставка щось кричало: «Уа-а!» Ти б також не зміг.

— Здається, твоєму оповіданню чогось не вистачає.

— Тобі може здаватися що завгодно. Але я розказав щиру правду. Що ви на те скажете, панове? — Канґецу-кун гордим поглядом обвів усе товариство.

— Ха-ха-ха! Браво! Напевне, тяжко попрацював, щоб довести оповідання до кінця. А я всерйоз думав: «От-от у країні сходу сонця з’явнться Сандра Беллоні». — Мейтей-кун примовк, очікував, що його попросять пояснити, хто ж такий Сандра Беллоні, але не дочекався і провадив далі: — Сандра Беллоні грала на арфі і співала італійських пісень, а ти вибрався із скрипкою нагору Коосін — усе це чудернацька музика з тим самим лейтмотивом. Вона злякала Місяця, а ти перестрашився бобра на старому ставку. Тепер ти бачиш, яка коротка відстань між великим і смішним. Напевне, тобі прикро.

— Я б не сказав, що аж дуже прикро, — на диво спокійним голосом відповів Канґецу-кун.

— Взагалі кажучи, лізти на гору із скрипкою — дурна мода. 3а це тобі й нагнали страху, — дорікнув господар.

— «Хоробра людина навіть у лігвищі злого духа думає про життя», — зітхнув Докусен-кун. Ще ні разу Канґецу-кун не зрозумів того, що казав Докусен. І не лише Канґецу-кун — ніхто не розумів.

— Ну що, Канґецу-кун, ти останнім часом усе ще обточуєш кульки? — через хвилину Мейтей-кун повернув розмову в інше русло.

— Ні. Я недавно їздив на батьківщину, а тому довелось відкласти роботу. Правду казати, кульки теж мені обридли. Я навіть думав кинути це заняття

— Але ж не станеш доктором, якщо перестанеш обточувати кульки, — господар насупився.

— Доктором? Ха-ха-ха! Можна обійтись і без доктора, — несподівано весело заявив Канґецу-кун.

— Тоді одруження доведеться відкласти. А це ж зайва неприємністьь тобі й нареченій.

— Одруження? Чиє?

— Твоє.

— 3 ким це я буду одружуватися?

— 3 Канедовою донькою…

— Ехе-хе…

— Що за «ехе-хе»? Хіба ви не домовилися?

— Яка там домова! Хай собі поширюють усякі небилиці, якщо їм дуже хочеться.

— Куди це годиться? Слухай, Мейтей, ти знаєш, про що йдеться?

— Ти маєш на увазі історію з Носом? Та про неї не лише ти і я, — увесь світ знає. Оце тобі таємниця! Мені все надокучали з «Ранкового вісника»: «Коли, — кажуть, — будемо мати честь опублікувати імена молодят?» Тофу-кун три міслці жде того весілля, вже й довжелезну «Любовну пісню» написав. Мабуть, тепер журиться, що такий шедевр марно пропаде, якщо Канґецу-кун не стане доктором. Правда, Тофу-кун?

— Не стільки журюся, як ви собі гадаєте. Але, ніде правди діти, я б хотів опублікувати свій твір, сповнений щирих дружиіх почуттів.

— Ти ба! Чимало на світі залежить від того, станеш ти доктором чи ні. Тож візьми себе в руки й ще трохи поточи свої кульки.

— Хе-хе-хе!.. Вибачте, що я завдав вам стільки клопоту, але тепер'уже обійдуся без доктора.

— Чому?

— Як це чому? А тому що в мене вже є законна дружина.

— Ого! Коли це ти встиг оженитися? Та ще й крадькома. В такому світі треба брати очі в руки! Кусямі-сан, ви чули? В Канґецу, виявляється, є жінка й діти!

— Які там діти! Ще місяцл не минуло, як я оженився, а ти про дітей… Де це видано?

— Ти скажи, коли ви повінчалися? — тоном слідчого запитав господар.

— Як це коли? Приїхав на батьківщину, а вона мене вже чекає. Сенсей, до речі, тунці, що я сьогодні приніс, — то весільний подарунок родичів.

— Три рибки — весільний подарунок? От скнари!

— Ну що ви, подарували багато, це я приніс тільки три штуки.

— А що, вона твоя землячка? Теж смаглява?

— Аякже, зовсім чорна. Якраз мені до пари.

— Слухай, а що ти думаєш робити з Канедовою дочкою?

— Анічогісінько.

— Та ж це негарно. Правда, Мейтей?

— Що ж тут негарного? За іншого віддадуть. Їй же однаково. Зрештою, жінка й чоловік шукають одне одного навпомацки. Правда, могли б обійтися без таких пошуків. Та де там! — шукають. Зайвий клопіт, та й годі. А коли так, то все одно хто на кого натрапить. Жаль тільки, що Тофу-кун склав «Любовну пісню».

— Та що ви… А чом би «Любовну пісню» не присвятити сьогоднішній новині? На весілля Канедовоі доньки я придумаю щось інше.

- Ось як легко пишуться вірші! Оце справжній поет!

— Ти попередив Канеду? — Господар усе ще турбувався про Канеду.

— Ні. А навіщо попереджувати? Я ж не просив віддати дочку за мене, тож досить з них мовчанки… Так-так, досить мовчанки. Будьте певні, що зараз вони вже геть усе знають через своїх донощиків. Вони їх маютьне один десяток.