Ірен Роздобудько - Оленіада

Пантелеймона придбали для урочистих відкриттів засідань парламенту.

І це спочатку розчулило Василенка, надало значущості і сенсу його життю.

Але тепер, лишившись один у квартирі, він шалено тужив за втратою друга і не знав, що робити з цієї проклятущою — «іудиною»! — валізою.

У першу ж годину важкого протверезіння від успіху він наважився набрати номер Громадської приймальні парламенту з твердим переконанням повернути гроші і забрати оленя назад. Але сонний голос у слухавці ввічливо повідомив, що приймає дзвінки лише про замінування монументів. Про замінування Василенко нічого не знав, адже давно не цікавився політикою і чемно попросив повернути йому купленого парламентарями Пантелеймона, оскільки він передумав і готовий повернути гроші.

Навіть і приплатити.

— Як прізвище вашого Пантелеймона? — запитали його з Громадської приймальні, чим поставили Семена в досить незручне становище, адже як відповісти на це просте запитання, він не знав і розгубився.

— У нього немає прізвища, — розгублено промовив він у слухавку.

— Ну то телефонуйте у відділ для безпритульних! — суворо відповіли йому, і на цьому розмова закінчилась.

І Василенко зів’яв, як жмуток осіннього листя.

Взагалі, наближаючись до критичної межі середнього віку, Семен Петрович все більше приходив до висновку, що життя не має ніякого сенсу. Сенс зблискував перед його очима дрібним мідяком лише в ту мить, коли він... їв.

Тоді він розумів, що робить щось важливе, без чого не існує жодна істота на землі.

Без решти можна було обійтися. Він копнув ногою валізу. Навіщо йому це все? Заради чого?

До цього часу він усе мав: друга-Пантелеймошу, вільну, хоч і порожню, квартиру, перловку і баняк. Що тепер?

І...

Невимовна туга за Зоєю несподівано вдарила в мозок і знесла його, як блискавка зносить верхів’я сторічного дуба.

Василенко обережно заклацнув покришку валізи.

І почав думати...

...Отже, грім у вигляді знайденого документа грянув.

Але важко із впевненістю сказати, з чого саме почалася буря.

Тому краще звернутися до свідчень парламентського літописця, перу, а точніше — клавішам якого належали десять томів бестселера «Під знаком фактів і реалій. Житіє Великого».

Отже, приблизно, якщо вірити «Житію...», це виглядало так...

Дочитавши останню сторінку Умберто Еко, Великий із жалем закрив сторінку «Маятника Фуко», без якого і ранок для нього був не ранок, і в задумі поглянув за вікно.

Там сходило сонце.

«Яке гарне сонце... — подумав Великий Тато. — Як воно гарно сходить! Аж ген-ген за небокраєм уже чутно, як легкий грудневий вітерець несе по безкраїх просторах радісне цвірінькання перших пташок. Десь далеко відгукуються цим співам рівномірне гудіння бджіл, крекіт диких качок, шурхіт мишей-полівок. І в усьому цьому хорі, що озвучує початок трудового дня, вже народжується потужний дев’ятий вал доленосної праці!»

Великий підійшов до вікна і добрим батьківським поглядом окинув скромні гектари своєї заміської хатинки.

«О! Скільки справ... — знову подумав він, з жалем поглядаючи на полиці з книжками, які він встиг прочитати за своє насичене подіями і боротьбою за краще майбутнє всіх своїх нащадків життя, і ніжно погрозив пальцем багатотомнику Шекспіра: — Почекай, Вільяме, я до тебе ще доберуся! В оригіналі! Ех, житіє моє... На себе часу не вистачає!»

А справ дійсно було багато!

Треба було об’їхати всі свої лани, озера, ліси і пасовиська, обгороджені великим китайським муром, перевірити стайні і рибні господарства, підготуватися до партії в крокет з іноземними гостями. Та так, щоб не залишитись у програші. А що воно, той крокет, треба ще дізнатися. Чи не підсунуть йому в тому гаморі якийсь підступний документик на підпис?..

Ранок дійсно був гарним, повідомляє далі літописець, і Великий Тато вирішив прогулятися на самоті — не будити снайперів, що куняли на деревах, не повідомляти охороні. Він полюбляв ці вранішні години, коли ніщо і ніхто не заважав тихому плину радісних думок.

У гарному настрої, здолавши кілька кілометрів утрамбованої відбірним ечиначушем стежки, він опинився перед стайнею.

Брама була прочинена.

— Ну як тут, у стайнях?! — розчуленим тоном гукнув він у прохолодну темряву.

На цьому місці літопис уривається пасажем про чудовий ранок, котрий привів країну до того піку подій, за яким і грянула буря, несподівано зіпсувавши повільний плин епохи ПСК.

Одне слово, з темряви і випарів оленячого дихання випірнула нечесана фігура.