Ірен Роздобудько - Оленіада

Бодя ледь не вигукнув: так, хто він, цей покидьок, дайте мені його сюди!

— А про це ви дізнаєтесь із наших чергових випусків! — завершив програму Сулейман.

— Не зачиняйтесь! — додала Мілана.

Освітлювач загасив лампочку на своїй касці, режисер махнув у повітрі рукою і видав з дудки завершальні позивні програми.

Мілана та Сулейман швидко підвелися з дивану і, затискаючи носи, швидко побігли до дверей: на них чекали наступні хатні ефіри. На сьогодні їх було двісті сорок вісім тисяч — у різних районах міста.

У передпокої грюкнули двері.

Бодя як сидів, так і залишився сидіти на краю бочки з перегноєм, міркуючи про все почуте.

Пролунав телефонний дзвоник.

— Ну, які новини? — запитав у сина Ройтберг. — Чи варто впускати, бо я страшенно втомився сьогодні? Хочу лягти.

— Та ти знаєш, — спроквола почав переповідати Бодя, — сьогодні вранці якесь падло підсунуло листа з якогось там секретного архіву... Про... Про те, що... Словом, буде заваруха. Оленям гаплик. Ечиначушу також. Вони тепер того ханурика, хто їм допоміг історичну правду встановити, розшукують! Ох, знайти б мені те падло першим — ноги б повідкручував!

Батьківська слухавка невизначено крякнула, життя в ній згасло.

Розгублений Бодя пішов спати, печально міркуючи про те, що в його дорожньому бізнесі все б нічого, якби не ось це: всі жінки і дівчата так само затискали носи, як і чарівна Мілана Мілонова, і в перший же вечір знайомства втікали з його квартири, мов скажені.

...Як кажуть: ніщо не віщувало біди.

Життя стабільно покращувалося.

Законописці, щедро обдаровані довірою народу, приймали закони, не відходячи від місць свого перебування.

Голосували просто і демократично: посилаючи СМС на мобільний телефон головуючого. «Есемесіли» хто з Карибів, хто з Канар, а хто і з власних плантацій, де рясними посівами сходив ягель.

За останні роки збільшилася кількість робочих місць, що теж неабияк тішило парламентарів. Адже саме вони, завдяки розширенню приватних територій, наймали до своїх маєтків, готелів, закладів громадського харчування, стаєнь та плантацій армії робітників: садівників і кухарів, покоївок і економок, конюхів і свинопасів, гаптувальниць і малярів, дизайнерів і псарів. І, звісна річ, працівників оленячої ниви, адже поголів’я приватного транспорту зростало і вже ніхто не ставив питання, скільки тварин має бути в упряжці президента, мера або спікера. Подейкували, що в підземних стайнях самого Великого Тата мукають понад сто тисяч чистокровних лапландських самців.

Ціни щоранку знижувались!

За цим особисто стежили душки-законописці.

Переодягаючись «у все просте», хтось з них таємно (три приховані камери і десяток охоронців у таких самих демократичних картузах, що й «перевіряючий», непомітно зливалися з натовпом) обходив супермаркети свого району і бачив свіжонавішані на продукти ярлички, ціни на яких планомірно наближалися до цін 1913 року: батон — 22 копійки, пляшка молока — 25.

Прикрість могла статися лише тоді, коли несподівана перевірка відбувалася наприкінці дня. Тоді змилені продавщиці не встигали замінити неоптимістичні вечірні цінники на чудово-вранішні і отримували сувору догану від свого керівництва.

Але вірні пересічні громадяни не хотіли засмучувати своїх обранців і тому нізащо не признавалися, що змінюються лише цінники та й те — на годину чи дві, доки задоволений зростанням добробуту замаскований парламентар гуляє просторами супермаркету.

Загалом приводів для суму меншало з кожним днем!

Народні обранці «есемисили» не покладаючи рук.

Закони ставали дедалі зрозумілішими і демократичними.

Особливо полюбився громадянам «Закон про моду» Серм’яжного-Кувалди, котрі власним прикладом довели посконну близькість до свого вірного електорату.

Народна любов до цих простих і приємних у неформальному спілкуванні чоловіків посилилася в той день, коли обидва досить епатажно з’явилися на засідання парламенту в костюмах «Бріоні», рясно всіяних... різнобарвними заплатками.

— Ми мусимо бути разом із громадянами нашої батьківщини! — проголосив, просуваючи в життя свій винахід, головний кутюр’є країни пан Серм’яжний. — Повернемося до витоків! Згадаймо, як наші бабці і матусі церували шкарпетки нашим дідам і татусям! А що відбувається зараз?! Ми зажиріли! Ми міняємо шкарпетки і сорочки щодня! А це недемократично і несправедливо по відношенню до традицій нашого світлого минулого! Ми мусимо нічим не відрізнятися від будь-якого пересічного громадянина! Церуймо разом!