Джером Клапка Джером - Троє у човні (якщо не рахувати собаки)

Не знаю чому, але на річці всі надзвичайно дратівливі. Дріб'язкові прикрощі, які ви навряд чи навіть помітите на суші, на річці доводять вас до сказу. Коли Джордж або Гарріс клеять дурня на березі, я лише поблажливо посміхаюсь. Якщо ж вони поводяться, як бовдури, на воді, мені доводиться застосовувати до них найдобірнішу лайку. Коли в мене на шляху стає якийсь човен, з'являється бажання взяти весло і повбивати всіх, хто в ньому є.

Навіть найспокійніші люди у човні стають жорстокими і кровожерливими. Якось я плавав у човні з однією молодою панянкою. За своїм характером вона була неймовірно лагідною і ввічливою (коли була на суші), але на річці її страшно було слухати.

— Дідько б тебе вхопив! — вигукувала вона, коли який-небудь невдаха-весляр опинявся на її шляху. — Чи не бачиш, куди ти сунеш?

Або:

— Та щоб ти луснув! — обурено приказувала вона, коли їй не вдавалося встановити як належить вітрило. Вона хапала і зі злістю трясла його.

І це при тому, що на березі, як я вже казав, вона була доволі добросердою і дружелюбною.

Повітря на річці згубно впливає на характер людини, і мені здається, що саме через це інколи навіть човнярі доволі різко обходяться одне з одним і вдаються до таких слівець, що потому, у хвилини спокою, вони, поза всяким сумнівом, про це жалкують.

В Оксфорді ми провели два приємні дні. У самому місті дуже багато собак. Першого дня Монморенсі довелось витримати одинадцять сутичок, а наступного — чотирнадцять, і, очевидно, для нього це був справжній рай.

Зазвичай люди, які від природи надто слабкі або надто ліниві, щоб насолоджуватися греблею проти течії річки, сідають у човен в Оксфорді і пливуть за течією. Однак енергійних людей більше принаджує подорож проти течії. Мало доброго в тому, щоб увесь час пливти за течією. Значно більше задоволення отримуєш, коли, напруживши спину, борешся з нею, і, незважаючи на її супротив, долаєш милю за милею. Принаймні так мені здається, коли гребуть Джордж із Гаррісом, а я кермую.

Тим, хто вирішує почати свою подорож від Оксфорда, я порадив би взяти свого власного човна (якщо вам, звичайно, не вдається взяти чужого без ризику, що про це дізнаються). Човни, які можна винайняти на Темзі вище від Мерлоу, досить добротні. Вони не пропускають води, і якщо з ними обережно обходитись, вони рідко розвалюються на шматки чи тонуть. У них є на чому сісти, і вони забезпечені всім необхідним (ну, майже всім) для греблі і керування ними.

Але вони не вражають своїм художнім оздобленням. Човен, який ви винаймаєте вище від Мерлоу, — це не той човен, в якому ви зможете козирнути чи почванитися. Найманий у верхів'ях річки човен дуже швидко покладає край усіляким дурницям, до яких вдаються його пасажири. У цьому його основна, можна навіть сказати — єдина, перевага.

Людина у найманому там човні поводиться врівноважено і скромно. Їй більше до вподоби пливти в тіні, попід деревами, і більшу частину своєї подорожі вона здійснює або з самого раночку, або пізно вночі, коли не багато хто на річці міг би її бачити.

Коли людина у найманому човні помічає когось зі своїх знайомих, вона одразу ж вибирається на берег і намагається сховатися за деревами.

Якось одного літа я був в одній компанії, котра на кілька днів винайняла човна у верхів'ях річки. Раніше нікому з нас не доводилося мати справи з найманим човном, і коли ми його побачили, то не могли зрозуміти, що ж це таке.

Ми замовили звичайного чотиривеслового човна. Коли ми прийшли на човнярську станцію зі своїми валізами і назвали свої імена, човняр сказав:

— А-а, так-так! Це та компанія, що замовляла чотиривесловий човен. Все гаразд. Джиме, ану притягни сюди «Гордість Темзи».

Хлопчина пішов і за п'ять хвилин з'явився знову. За собою він волік якусь допотопну дерев'яну колоду, яку, здавалося, щойно звідкись викопали, причому викопали настільки недбало, що навіть пошкодили її, хоча без того, звісно, можна було б і обійтись.