Іван Керницький - Король стрільців

Тьма-тьменна!

Із Залісся, Хлип’я, Ханасівки, десь аж з-за чагарів! Світе розколений! — п’ять миль треба бити ногами… Обсмалені, і гей цигани; гором — порохи з десятої границі, долом — ранішні роси, на штайфах — маків цвіт і жовтесенькі пелюстки сліпоти…

— Го-го, свату! Ну, прецінь, раз на цілий вік!

— Йой, Марисонуньцю, а я собі вже мислила, що вас на цім світі не зобачу! Йой!..

Раділи й схлипували, обіймалися, аж кості хрупотіли, й цмокалися шорсткими запорошеними губами.

Дітиська — от жемоїдь, росте і хліб псує — слинили жилаві руки.

— Аво, стлийна насі!.. — ластилися, гей коти, за гостинцями нипали. А весь той невголюканий сорокатий народець суєтився поміж дишлі, кінські хвости, крами, халабуди, терлиці й гладущики й безперестанку котився — під небосяжні смереки, де садили дими з кадильниць, де легіт фанами лопотів, де чотири єгомості в світлих ризах, а столітній канонік із Лип’я — п’ятий — правили, бо правили, на голоси виводили, а повишивані бабиська ревли, мов тури, «Єдинородний сине…»

Празник!

Під дзвіницею в холодку, на обчімханих дубах, мимраві й гугняві бабусі чоломкалися очіпками, а падькали, а бідькали і, прослезившись, прощали собі гріхи, що їх ніколи не робили, Господу навкучувалися й усім святим голови морочили:

— Та й третій раз мені, кумонько, простіть!..

— Га? Як?..

— Ото раз, чуєте!.. То ви вже не чуєте? А я ще, чуєте, чую… Ая. Ще роблю, що здужаю… Нема смерті…

А внизу — гей! — сенсація, ліцитація: комедіянт у червоному чіпку рипів, якби з нього паси дерли:

— Ану, люди, бо завтра не буде! Льоси, льоси — польські, руські, американські, матка Америка виграла!.. Лєтрика-лєтрика, хто тут моцний зуби рвати, кров спускати, ану ге-е-ей!

Празник!

Діди, баби, каліки — криві, глухі, горбаті, присліпуваті, безрукі, безногі і безносі — гей саранча! За ноги лапали! За спідниці! Рачкували, скимліли:

— Дайте, не минайте!

— Богородичко — дівонько обрадованная!.. Змилуйтеся, татунцю солоденький!

— За душеньки померші помолюся я до Господа!..

— Дайте каліці нещасній, не минайте сирітки!

Празнешні пирскали в їх бік:

— Ото сирота, а писок, як ворота…

— Ая. Дай бідному дідові, а дід занесе жидові.

— Але ж бо намножилося тої калічні! Якісь-во, заграничні!..

— Той чорнобривий, той наш такий… Свого ховання.

— Хе-хе…

Статочні ґазди в білесеньких полотнянках, опоясані австрійськими «куплями», а чупері вимазані по-празнешному й приплескані, як плесканки сира, а чоботи статні, господарські, з вухами на п’ять цалів, аж світилися від шварцу — чап-чалап — вагом, гей гусаки ступали по кам’яних сходах, дзеленькали підковами й погладжували вуса.

У самій хвіртці безногий бородач із вовчим видом люто стискав у жменях дерев’яні кулі.

— Шляк трафив наглий! І ніц ніхто не дає…

— Аво, дивися!.. Бив би!

— На маєш! Ніж би засадив!

— Цуд!.. Щось такого…

На стос сірого каміння, під гіллястими липами, виліз на проповідь в сяючім епітрахилі катехит із Лубина, стрункий, як свічка, чорнявий, живий, як іскра, очі блискавками мигали. Молоде то ще було, всього рік як його висвятили, а вже мури витирав, бо залісяки доти на нього юдили і хляпали язиками, доки не виюдили…

Але він балакав! Але чесав!.. Гріло, бо гріло без милосердя, а здріматися ні на часок не було права. Але-во! Ті, з місії, ані не вмилися до нього!.. А як із притиском урубав: і «Так і наш український нар-р-род!», то людонькове — шу-шу-шу! — встояти не могли, земля під ними горіла, пучнявіли дужі груди під вишиваними сорочками, пашіли бронзові лиця, тут сльоза — кап! там сльоза — кап! — запаски пішли в рух, навіть дядькам із приплесканими гирями зробилося маркотно. Ханасівські, що гурмилися під липами, лише головами похитували:

— Ото ксьондзик раз! Гей, гей, якби в нас такий, то щось у селі було би. А наші що? Винце пендять зі свербивусу, на цитрі грають і до лісничого — на гербатку…

— Бая. Так, ой так…

Надуті «сельроби» із Залісся глумливо закопилювали губи.

— Чекай, чекай, той такий самий буде! Дістане ліпшу парафію, приховає собі животик та й вкоськається…

Але їх зараз запшикали:

— Тс-с-с!.. Аво, дивися, які мудрагелі…

— Витри си ніс наперед, шмаркачу один з другим.

— А то бий таке дрантя, пся кров…

Сонце колувало на полудень, променів хрест на церковній бані, ледве чутно шуміли хором крислаті смереки, цвіла черемха на зарослих хабазом могилках, і дивом дивувався задивлений в свою празничну вроду ласкавий день, золотом тканий, блакитом замаєний, пишними садами закосичений!