Євген Гуцало - Позичений чоловік

— Ой святу правду, Мартохо, кажеш.

— Мовчи, іроде! Хіба я здатна крутити, як чорт дорогою? Не мовчи, обізвись, гаспиде!

— Ой не здатна, Мартохо, суща правда.

— Мовчи, пройдисвіте! Хіба я така вертка, як в’юн в ополонці? Скажи, здрайцю!

— Ой не вертка, Мартохо, істину кажеш.

— Мовчи, болячко! Хіба в мене сім п’ятниць на тиждень? Чи я ота муха, що захотіла злого духа? Хіба мене карти і життя довели до безпуття? Говори, халамиднику!

— Мартохо, ти золота — і ступаєш по золоту.

— Занімій, Хомо, бо твоя сорочка міри не знає.

Так ми ладком гомоніли з Мартохою, коли вона, розгнівана й роздосадувана, везла моє тіло до Одарки. А я лежав у тачці, мов купа коров’ячого гною, що його везуть у поле під буряки, розглядав себе впівока й так міркував: «О, рука іде зі мною—і ліва, і права. О, й нога причепилась, теж до Одарки їде — одна й друга нога, обидві».

Мартоха гула, мов чотири вітри в лісі, а я задрімав, бо повіки самі стулилися. Сонним і на обійсті в Одарки опинився, сонним і до її хати зайшов, а прокинувся вже за столом. За столом, що був заставлений, як і вчора. З одного боку від мене сиділа моя рідна жінка Мартоха, яка ото надумала позичити мене Дармограїсі, а з другого боку сиділа Дармограїха, якій моя рідна жінка й позичила мене в обмін за телицю.

— І ото тра було вам, Мартохо, жили надривати? — сипалися солодкі, мов медяники, слова.— Я б і сама прийшла та забрала.

— Всякі ж думки могли снуватись у вашій голові, Одарко,— лебеділи лебедиками улесливі слова.— І що я захворіла на хитрощі. Мовляв, із отих, що не говіють, а проскурку їдять.

— Та ні, ви, Мартохо, не вмієте крутити, як чорт греблею.

— Ні як чорт греблею, ні як швець шкурою, але іноді й думати так не хочеш, а воно думається. А я не вмію хитрувати, як отой пес за вечерею.

— Така, як ви, Мартохо, на всю Яблунівку одна однісінька!

В голові моїй було порожньо, як у млині, в якому ще позаторік мололи востаннє, і я щось мусив для помолу кинути до коша, себто до рота: чарочку перваку, міцного, як мороз на водохреща, та шинки, смачної, як поцілунок моєї Мартохи в молодості. А жінки тим часом гомоніли. Правду кажуть, що Леська та Хвеська хоч якого дзвона перегудуть, а Мартоха та Одарка можуть перебамкати всі дзвони Київської лаври. Важко сказати, в кого із них язик довший, та одна одній не поступляться. Мов ціпи молотять. Мов млини гудуть — і все без вітру, а якби їм іще вітер! Ну, думаю, такими язиками тільки полумиски лизати. Ну, думаю, наговорять стільки, що й за пазухою не сховаєш, і в шапку не збереш!

— А ти, Хомонько, такий примхливий та вередливий не будь. Бо що ж це виходить? Виходить, і вдома мене не лишай, і в поле не бери, бо вдома боюся, а в поле не хочу. Треба шануватись, не можна кривити писка біля чужої миски. Будеш жити біля Одарки, як бобер у салі.

— Гулятимеш, як рибка в морі,— докинула Дармограїха.— І не треба крутити носом, наче ти понюхав тертого хрону.

— То не я минулої ночі блудив, то блуд блудив, а мене за собою водив,— виправдуюсь, кусаючи житній хліб, який, подейкують, доводиться пшеничному калачеві дідом.— Мізки запаморочились від горілки, а ноги вже самі понесли до тебе, Мартохо, наче до дівки.

— Хіба можна в Яблунівці знайти кращу за Одарку? — щиро здивувалась рідна жінка.— У неї що спереду, що ззаду! А з лиця — мов кров з молоком. А як моргне, то гай хилиться. Співає Одарка як оте веселе дерево, що в лузі росте. Як танцює, то не носиться, мов пришелепкувата Катря в постолах, а виступає павою. Правда ж бо, Одарко?

— Що правда, то не гріх,— скромно згодилась Дармограїха. Від неї пашіло теплом, як од печі, напаленої під випічку хліба. А від Мартохи віяло холодом криги, завезеної до колгоспної льодовні. А що сиділи вони обіч мене, то з одного боку мені було жарко, аж піт пробирав, а з другого боку холодно, як шолудивому цуцику на морозі.

— А голос який у неї солодкий та густий,— і далі вихваляла Мартоха,— що хоч бери та лопатою горни. Розсудлива — не хапа заліза в руки, поки не поплює на нього. Совісна — вона чужими руками не стане гада ловити. Та вона ж така добра, хоч у пазуху клади!

— До криниці доброї стежка завжди втоптана,— докинула скромне слівце й Одарка.

— Та біля Одарки, повір мені, і бог оборонить тебе від скаженої миші! Чи, може, ти б хотів, щоб я тебе позичила якій-небудь бабі з кованим носом?

— Не хочу до баби з кованим носом! —щиро вирвалось у мене.

— Може, хочеш до такої, що ти її хоч у ступу всади й пирогами годуй, а вона буде тобі однаковісінька, не пере- клепаєш і не перешиєш наново?