Євген Гуцало - Позичений чоловік

— Пробачте, розкажете й про передові методи, авжеж, але я поки що прошу вас про Хому, а ви, як мовиться, про Ярему... Сталась така пригода у вашій артілі?

— Та сталась, хай їй біс! Ми це питання розглядали на виїзному товариському суді. Уся Яблунівка зібралась! Тепер морально-виховну роботу в колгоспі пильнуємо, як зіницю ока. Й по цих показниках вийдемо вперед, більше не повториться.

— Радий познайомитися з головою колгоспу села Яблунівки,— сказав дуже високий вчений.— Якщо доля зласкавиться, то, може, колись побачу й Хому Хомовича Прищепу.

Якби ж почув цю історію від того, хто любить бовкнути, як жаба в болото, хто говорить усе, що слина до губи принесе, ато ж ні, почув од самого Михайла Григоровича. Якось заскочив на ферму, то розказав, пригощаючи цигарками. Мовляв, після тієї наради обступив народ із усіх боків і давай розпитувати, чи часто в Яблунівці баби позичають своїх чоловіків. І новий це звичай, колгоспний, чи, може, в сивій давнині коріння цього звичаю коріниться. Неодмінно за телицю віддають чоловіка, чи, може, й за бичка теж, чи за мотоцикла. Й химерний же народ, хоч і нарада така поважна! Успіхи в рільництві чи в тваринництві, центнери з гектарів і літри молока від кожної фуражної корови цікавлять їх начебто про людське око, а насправді—давай про Мартоху та Одарку, давай про Хому й телицю! І ще не встигнеш слова сказати, як регочуть, заливаються сміхом, як циган сироваткою, продають зуби. Й тільки подумати, Хомо, хто саме! З інститутів, із академій, усі в званнях та нагородах, члени комісій, представники установ, кожен із іменем — якщо не з районним, то обласним, якщо не з республіканським, то всесоюзним! А такі самі скалозуби, як оті яблунівські дядьки, що перехилять у буфетниці Насті чарупинку-другу, кадять махрою, шеретують анекдот за анекдотом і перемивають кістки дівкам і молодицям.

— А слава твоя велика, Хомо,— сказав голова колгоспу, прощаючись тоді зі мною за руку, як із рівним.— Хоч і лукава, проте слава. Це ж тільки подумати: Москва знає Яблунівку, бо в Яблунівці живе Хома Хомович Прищепа, який на півроку позичався за телицю! Уявляєш, Хомо, як дійде до самого міністра закордонних справ? А він же щодня здибається із закордонними міністрами інших держав, із главами урядів — то вони до нього приїжджають, то він до них їде. Американський президент, англійський прем’єр-міністр, шведський король! От захоче — й на урядовому прийомі розкаже про тебе.

— Та чи їм там нема про що балакати, Михайле Григоровичу? — здивувався я.—Нехай балакають за мир.

Познаходились такі, що моїй славі стали заздрити: неспроста сказано, що бабина гривна всім людям дивна. Щоб від заздрощів зовсім погибали, як ото іржа залізо з’їдає, то не помічав, але не обійшлось без завидників. Якби могли, то вкрали б мою славу, але швидше шкуру з людини здереш, аніж таку славу віднімеш!

— Мати славу таку, Хомо, й ніякого зиску не злупити з неї? — дивувався дехто з яблунівців.— Дивний ти чоловік, не хочеш, щоб до тебе було мазаним, а всяк хоче... Начебто й не скажеш про тебе, що ти ні те ні се, що голубеньким цвітеш, а жовтеньким пахнеш.

— А мені слави за плечима не носити,— відказував безпечно.— А як не вмію зиску злупити зі своєї слави, то, може, я справді — ні врізать, ні доточить, ні пес, ні баран, ні взад, ні вперед — лишаюся посеред.

— Якби десь в Америці, то вже зі своєї слави ого скільки золотого пір’я наскуб!

— Своєї Яблунівки та артілі «Барвінок» не проміняю на золоте пір’я!

— Дивись, як би тебе не вкрали!

— Хто б мене красти мав?

— Оті, що зуміють дати раду твоїй славі, на гроші обернуть.

— Ха-ха, говоріть-балакайте! Як же вони мене вкрадуть, коли на моїй сторожі стоїть статут колгоспу, та й сам начальник районної міліції товариш Венеційський навіть у міцному сні свою службу знає твердо, на поталу не дасть.

— Про літаючі тарілки чув?

— Ну, чув. Так то десь літають, а над Яблунівкою хіба хтось бачив?

— Не бачили — так побачать.

— Еге, бачили раніше тарілки з галушками — й колись побачать тарілки з варениками.

— Дивись, Хомо, щоб у такій тарілці замість галушки чи замість вареника не опинився ти. Не поможе ні статут колгоспу, ні сам начальник районної міліції товариш Венеційський!