Євген Гуцало - Скажений чорнобильський собака

Повітря туге й наче аж шорсткувате, пий — і не нап’єшся, таке добре. Й, можливо, хміль у повітрі бродить, бо чого б ото раптово завирувала в Дениска кров, запашіли рум’янцем щоки, затріпотіло серце? Хмелем таки й справді переповнене повітря, та ще бродять у ньому інші осінні запахи — густі, дурманні.

Дениско йде за городи, а потім балочкою, балочкою, балочкою, беручи праворуч, виходить до гайка. Гайок невеликий, вільховий та осиковий, і Денискові серед дерев зовсім не страшно. Не страшно, бо гайок од зжовтілого листя посвітлів, став прозоріший, можна роздивитись, що там попереду. Дениско йде поволеньки, ворушить ногами листя, а воно шарудить то скрадливо, то голосніше, а то раптом так розпачливо зашеберхає, наче Дениска хоче налякати.

Він надибує галявинку й починає згортати листя. То котить його поперед себе ногами, то оберемком носить — і все на купу. Позгортавши листя на галяві, збирає поміж кущами, де його насипано барвистими заметами, і скоро вже весь пропахчується гіркуватим духом. Наклавши велику купу, з розгону кидається на неї — й тоне, така постіль пухка й податлива. От, здається, завмер, не ворушиться, проте купа листяна не вмовкає під ним, вона озивається шарудінням то в одному місці, то в другому — так, наче під Дениском, пошеберхуючи, лазять великі мурахи.

Добре йому лежати в листяній купі й дивитись прямо перед собою. Небо нагнулось низько, схоже на їхній сільський ставок, яким він буває в похмуру годину. Наче й не ворушаться хмари, а все ж таки живі вони, бо в одному ярку між ними потемніло, а в другому — посвітліло. Верхівки дерев розмірено сколихують гіллям, вціліле листя б’ється на них од вітерця, що шугає над гайком, б’ється в якомусь невгамовному, нескінченному розпачі. Один зривається і, поблискуючи то жовтими, то багрецевими боками, навскіс летить на галяву, кружляючи, й опускається на Денискову купу. Хлопець пробує відшукати його, але хіба ж відшукаєш, коли вони всі однакові, всі гарні, й кожен приємно остуджує, якщо прикласти його до щоки!

Поволеньки Дениско засинає, й сниться йому оцей самий гайок, тільки весняний. Листячко на деревах просвічується проти сонця, бо воно ще таке молоде, аж прозоре, і кора набубнявіла яскравою зеленавістю — начебто Дениско понамальовував її такою, давши надміру зеленої фарби. А що вже білі й жовті квіточки посходили, росте їх повнісінько — самі вони тішаться своїм цвітом, і земля тішиться! Й сниться Денискові, що назбирав квітів чималий жмуток, притулив їх до губів, лоскоче собі лице, так вони свіжо й солодко пахнуть, що нюхав би й не перенюхав би!

Прокинувся, розплющив очі, зиркнув на свої руки — а вони порожнісінькі, й ніяких квіток немає. Стало шкода Денискові, що прокинувся, й ніяк він повірити не міг, що квіток не назбирав — відчував на долонях доторк їхній, навіть здавалось, що чує, як пахнуть… Але ж нема, нема квітів, от шкода йому! Й листя жовте під ним шарудить, холодком од нього несе, гірчить, в’яленим пахом дихає. Й осінній вітерець тугою хвилею прокочується по верхівках, і дерева поколихують ними, наче полисілими головами, турботливо так поколихують, занепокоєно.

Належався Дениско на купі опалого листя скільки хотів. І вже підвестись надумав, як побачив, що хтось наче йде через гайок. Дениско висунув голову, взявся стежити — хто б це такий міг бути, що йому треба тут! Усе ближче мигає одягом, ось і на галяву вийшло з-за кущів. І тільки воно на галяву вийшло — мало не засміявся Дениско. Бо думав, що це людина, що це, може, хтось по листя в гайок прийшов, аж воно гніде лошатко! Пройде трошки, нахилить морду, обнюхуючи землю, далі знов рушить, знов обнюхує. Славне таке лошатко, а ніжки в нього до колін біленькі, наче воно панчохи зодягло. І на лобі йому хтось білу мітку залишив.

«Еге, та це ж воно заблудилось», — подумав Дениско. Подумав — і голову в самісіньке листя запхнув, узявся стежити за лошатком. Ось воно зупинилось посеред галявини, морду витягувало то в один бік, то в другий, наче принюхувалось до осіннього гіркого вітерця або ж приглядалось — куди йому далі йти, щоб вибратися з цих хащів. «Колгоспне, — знову подумав Дениско. — Треба висунутися з листя, щоб воно побачило мене зоддалік. Щоб не перелякалось, як я візьму й вигулькну з листя». Поволеньки підвів голову, всівся на купі й так сидів, чекаючи, поки лошатко подивиться в його бік.

Воно глянуло на нього — й не злякалось, і не побігло притьмом, як Дениско сподівався.

— Розумненьке ти моє, — вголос подумав хлопець і всміхнувся лошатку. Усмішка застигла на його обличчі, ніби він чекав, що воно зрозуміє його приязнь і теж відповість усмішкою.