Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Ми раді революції, ми вітаємо її, але й до неї не було пустки.

— Була пустка, — рішуче відповів Сархан.

— До революції було й узбережжя, і Александрійський університет.

— Але ні узбережжя, ні Александрійський університет не належали народові! — рішуче відказав він. Потім спитав підступно: — А скажи-но, чому ти один володієш сотнею феданів землі, а вся моя родина — лише десятьма?

— А чому твої мають десять, тоді як мільйони селян не мають жодного? — розізлився я.

Невдовзі почув приємну новину про бійку між Махмудом Абдельаббасом і Сарханом аль-Бухейрі. Я не став розпитувати його про це, і він мовчав. Якось, коли ми зустрілися з ним у вітальні, я розповів про свої плани. Він вислухав з великою увагою і раптом заявив:

— Не вигадуй дурниць про кав’ярню чи щось подібне, ти людина з народу і повинен вибрати собі відповідний шлях…

— Який, наприклад?

— Будь ласка — розведення худоби. Це прибуткова справа…

Він трохи подумав і докинув:

— Можна отримати дозвіл на орендування землі. Тут я міг би посприяти тобі допомогти своїм досвідом, діловими зв’язками, а може, навіть увійти до тебе в частку, якщо трапиться нагода.

Мені набридла та Александрія, котру я бачив лише з вікна автомобіля. Я носився з нею, мов вітер. День уперто щоразу переходив у ніч, але нічого, геть нічогісінько не траплялося. Хіба що погода без упину блазнювала і неможливо було вгадати, що вона втне наступної години. Та ще жінки змінювали фасони та кольори суконь. А більш нічого.

Я згадав про казино «Жанфуаз». Воно було на узбережжі й щодень боролося з морем і негодою. Ввійти до нього можна було лише з боку вузького завулку. Казино мало естраду, а посередині залу — майданчик для танців. Сам зал нагадував примарне лігво: стеля і стіни ледь червонястого кольору, ліхтарі — яскраво-червоні. Щоправда, при спогляданні тутешніх завсідників, особливо жінок, виникав сумнів — чи не бордель це часом.

У казино я побачив дівчину Сархана аль-Бухейрі, яка вигиналася в фривольному народному танці. Я запросив її до свого столика. Спочатку вона мене не впізнала, а згадавши, почала вибачатися за свою поведінку того злощасного дня. Ми потроху розговорилися, і вона призналась мені, що вже давно чекала мого приходу. Я послався на брак вільного часу. Дівчина сказала, ніби звати її Сафія Баракат, але, я думаю, лиш Аллах знає її справжнє ім’я. Вона значно гарніша за вчительку, однак її псує повнота і професійний вираз обличчя.

Я добряче хильнув, напився по вуха. Потім запросив Сафію в машину і повіз до її дому — на вулицю Лідо. Я вже зібрався був зайти до неї, однак передумав, пробачився і поїхав до пансіонату — п’яний і злий.

Вже біля своєї кімнати я побачив Зухру, що допіру вийшла з ванної в одному спідньому. Я розчепірив руки і загородив дорогу. Вона спинилася, вороже споглядаючи мене. Я ступив до неї. Вона рішуче мовила:

— Відійди!

Я мовчки тицьнув пальцем на двері своєї кімнати.

— Відійди! Геть з дороги!

Шаленіючи від бажання, несповна розуму від вина, я кинувся на неї. Вона сильно вдарила мене в груди. Цього я ніяк не сподівався, розлючений, кинувся на неї з кулаками, вирішивши помститися за все. Раптом мені на плече лягла чиясь рука.

— Хусні… ти що… з глузду з’їхав? — прожебонів Сархан.

Я зробив спробу відштовхнути його, однак марно — його рука ще міцніше вп’ялася в моє плече.

— Піди до ванної й строми в рот пальця…

Я випручався й щосили затопив йому в пику. Він одскочив, сиплючи прокльонами, і відповів тим же. В цю мить з’явилася господиня.

— Що таке? Що трапилося? — закудкудакала вона стривожено. Розбороняючи нас із Сарханом, тітонька верещала:

— Це неподобство! Це так вам не минеться!

Стелею танцювали, а чи просто пливли янголи. Дощ забарабанив по карнизах. Гуркіт моря долинав здаля, немов відгомін запеклого двобою. Біль раз по раз пронизував голову, і я морщився, стогнучи й проклинаючи все на світі. Лише вранці зрозумів, що спав у костюмі, плащі і черевиках. Я згадав минулий вечір і знову заходився клясти все на світі.

Почувся стук у двері — ввійшла господиня. Вона зупинилася, розглядаючи мене впритул, і я став важко підводитися, схопившись за бильце ліжка.

Господиня сіли в крісло.

— Оце тобі гулянки… — Ми глянули одне на одного, й вона посміхнулася. — Ти взагалі хлопець нівроку, одначе для гулянок заслабкий.

Втупившись у стелю, розмальовану янголами, я промимрив: