Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Я підвівся й попрямував до дверей. Біля виходу мене наздогнав Сархан. Я запропонував підвезти його, засміявся й штовхнув у бік:

— Як це тобі так пощастило?

Він посміхнувся, хоча нічого не второпав.

— Із Зухрою, — не стримався я.

Його густі брови поповзли вгору.

— Ти добрий господар і не скупишся на…

Він похмуро глянув не мене.

— Не розумію, про що ти.

Я посміхнувся.

— Буду з тобою щирим, як належить поміж друзями: ти гроші даєш їй чи платиш господині?

— Ні! — заперечив він. — Що ти вигадав! Усе зовсім інакше.

— А як?

— Вона добродушна селянка, вона не… повір мені…

Що ж, промашка. Здається, я намагався спинити приватний лімузин, узявши його за таксі…

Фрікіко, не мороч мені голову. Це була моя помилка — я доброзичливо повівся з ворогом, вважаючи його за приятеля. Але я вільний, і в цьому моє щастя. Мій клас кинув мене в річку. Човен ось-ось затоне, але я радий своїй свободі. Мені не знайома вірність. Її немає в мені, — ні класу, ні родини, ні обов’язку. І я радий — я вільний. Про іслам я знаю одне: Аллах — він всепрощаючий і всемилосердий.

Не дорікай мені, Фрікіко…

Мій пообідній сон порушили якісь незрозумілі звуки. Я відчинив двері й вийшов у коридор. Здається, у вітальні билися. Я виглянув з-поза ширми й побачив цікаву картину: якась жіночка вчепилася в нашого друга аль-Бухейрі, щосили лупить його й сипле прокльонами. Зухра щось белькоче, намагаючись їх розборонити.

Раптом жіночка кидається на Зухру, але та й не подумала відступати: так уперіщила нападницю, що бідолаха відлетіла до стіни. Що за диво, ця Зухра, та й кулаки в неї нівроку — залізні. Я хотів якомога більше насолодитися цією незвичайною виставою, тому не поспішав утручатись. Лише коли почув поряд рипіння сусідових дверей, то вийшов до вітальні. Міцно вхопивши незнайомку за руку, я вивів її геть за двері, на сходи, хоча сам був у піжамі та халаті. Вона аж тремтіла від гніву, сипала прокльонами й, здається, нічого не помічала. Була гарненька. Ми зупинилися на другому поверсі, і я нагадав їй прибратися, перш ніж вийти на люди.

Вона зачесала волосся, шпилькою сколола розірвану полу. Я дав їй носовичка, щоб вона втерлася.

— Біля будинку — моя машина. Якщо бажаєте, можу відвезти вас додому.

Жінка вперше поглянула на мене, похапцем подякувала. Ми вийшли з дому й сіли в машину. Я спитав, де вона живе.

— Азарета… — хрипко відповіла вона.

Небо було в хмарах. Як водиться цієї пори, швидко насунула темрява. Я сказав, намагаючись почати розмову:

— Гнів вам не личить…

— Жалюгідний нікчема, — прохрипіла вона.

— Він здається добрим селянином.

— Жалюгідний нікчема…

— Ви мали одружитися? — спитав я, приховуючи посмішку.

Вона змовчала. Гнів ще кипів у ній. Дуже непогана жіночка і, певне, тямуща…

Я зупинив машину біля будинку на вулиці Лідо.

— Дякую. Ви чуйна людина, — мовила вона, відчиняючи двері.

— Поки не переконаюсь, що все гаразд, я не можу залишити вас саму.

— Дякую. Все гаразд.

— Отже, прощаємося?

Вона простягла руку.

— Я працюю в казино «Жанфуаз».

Назад я їхав увесь під враженням події. Та не встиг доїхати додому, як мій настрій упав. Усе ясно. Кохання, потім збайдужіння, а далі — традиційний скандал. Але мій сусіда зустрічає Зухру, й починається новий роман…

Жіночка гарненька і, може статися, я незабаром загляну до неї. Однак для чого я морочив собі голову цією нерозумною поїздкою?!

Не дорікай мені, Фрікіко…

Темним асфальтом вулиць шастали машини, а назустріч неслись дерева та ліхтарі. Шалена швидкість освіжила голову, тішила серце. Вітер свистів, проносились, розлітаючись навсебіч, гілки. Інколи ішов дощ. Він зволожував землю, і вона по-новому зеленіла яскравими пасмами. Від Кайтебая до Абу-Кіра, від Бахри до Суйюфа, від однієї околиці до іншої неслася вулицями моя машина.

Час спливав, а я ще не придумав, до чого прикласти руки й голову. Якось надумався був зробити розвідку боєм деяких веселеньких контор.

Заїхав до однієї старої відьми в Шатибі. Вона привела мені нічогеньку дівоньку. Потім я відобідав у другої відьми, що живе біля спортивного клубу. Вона запропонувала мені вірменку. А третя — з Сіді Габера — нагородила мене чудовою дівчиною — напівсирійкою-напівіталійкою. Я майже силоміць усадив її в машину: не хотіла кататися, мовляв, небо геть укрилось хмарами й може початися злива. Я сказав, що це моя найбільша мрія. І, як мені й хотілося, дорогою до Абу-Кіра линув справжній потоп. Я позачиняв у машині вікна й почав дивитися на патьоки води, на дерева, що гнулися під вітром, на пустелю довкруж.