Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Я ніяк не звикну до цього газетного хробака. Мене дратує навіть його вигляд, а він ще лізе до мене зі своїми пришелепкуватими порадами.

Талаба Марзук не цікавився моїми успіхами.

Я принюхавсь — у вітальні чимось смерділо.

— Це все наша господиня, — засміявся Талаба Марзук, — дивись-но — ходить кімнатами з кадилом.

Коли вона повернулася до вітальні, я не стримався і сказав:

— Отож ви любите Умм Кальсум і не байдужі до фіміаму.

Господиня розтягла губи в посмішці, однак відповідати не стала, бо саме в цю мить по радіо передавали якусь грецьку пісеньку.

Тоді я сказав Талабі Марзукові:

— Хочу підшукати якогось іноземця, який намірився виїжджати і хоче продати свою справу.

— Непогана думка, — відповів Талаба Марзук. — Що ти на це скажеш, Маріанно? — звернувся він до старої.

— Стривай, стривай, здається, власник «Мірамара» саме думає про це… — сказала вона, прислухаючись до приймача.

— Про що ця пісня? — спитав я.

— Про молоду наречену, — лукаво подивилася на мене господиня. — Вона відповідає матері і перераховує якості, якими повинен володіти наречений!

Господиня поглянула на портрети вздовж стін вітальні й зітхнула:

— А я ж досі могла бути панною…

— Ви й зараз справжня пані.

— Я не про те — панною в палаці Ібрагімія! — заперечила вона.

Журналістський блазень повернувся до мене.

— Не гай часу!

Я мовчки вилаявся. Вечір стояв тихий і погідний. У мене було побачення з напівсирійкою-напівіталійкою в будинку старої відьми з Сіді Габера. Не дорікай мені, Фрікіко!..

За сніданком я почув про прихід Зухриної сестри та зятя.

— Вона остаточно вирішила залишитися з нами, — задоволено повідомила господиня.

— Треба подякувати Аллахові, що зустріч закінчилася без крові, — сказав я. — Тобто без замаху на вбивство.

Потім я обернувся до Сархана аль-Бухейрі й насмішкувато зауважив:

— Здається, аль-Бухейрі вже не та!

— Не та?!.

— Кажуть, сусідство Александрії порушило суворі сільські традиції.

— Це означає, що аль-Бухейрі значно культурніша від інших сільських районів! — задзвенів збудженим голосом Сархан.

Талаба Марзук вирішив зустрітися зі своїм старим товаришем у готелі «Віназор», і я викликався підвезти його. Цей чоловік — єдиний, до кого в мене залишилися дружні почуття. Він мені здавався таким собі пам’ятником султанської влади: плинуть роки, падають, змінюються устрої, а він зберігає свою самобутність.

— Краще б наша селючка повернулася зі своїми родичами назад в село, — мовив я лукаво.

Він посміхнувся:

— Найкраще було б, якби вона взагалі звідти не з’являлась.

— Певно, існує чимало причин, чому вона не повертається, навіть якщо дуже цього хоче!

— Ти кажеш про цього хлопчину, Бухейрі?

— Не тільки, але й про нього теж!

— Цілком можливо, — засміявся Талаба-бек. — Звичайно, може, він взагалі тут сторонній і вона втекла з села через когось іншого… однак…

Я ще більш упевнився в своїх підозрах, коли за кілька днів почув про відмову Зухри одружитися з Махмудом Абдельаббасом, продавцем. Перед тим як піти до нашої господині женихатися, Махмуд радився зі мною, бо вже давно мене знав як свого стабільного клієнта. Наступного дня, коли Махмуд уже отримав одкоша, я прийшов до кіоскера, впевнений у неминучості словесної дуелі з цього приводу, до якої був готовий.

Кіоскер був злий. Ми розуміюче обмінялися поглядами.

Я був саме співчуття:

— Отакі вони, дівки, всі.

— Нехай пошукає іншого дурня.

— Аллах подарує тобі ще достойнішу, і, якщо бажаєш знати правду, то я признаюся тобі, що пансіонат — найкраще місце для пошуків наречених.

— Я вважав, що вона порядна дівчина…

— Я тобі не казав, що вона непорядна, але…

— Що «але»?

— Та зараз тобі це ні до чого.

— Ні ж бо, коли вже почав, то кінчай, аби душа була спокійна.

— Чи твоя душа буде спокійна, коли я скажу, що Зухра любить Сархана аль-Бухейрі?

— Здуріла!! Хіба пан Сархан візьме її до себе?

— Я ж кажу про кохання, а не про шлюб! — відповів я, прощаючись.

Я не зносив Сархана з самого початку. Правда, моє ставлення до нього трохи покращало, коли він відкрився мені, однак це тривало недовго. Й причиною цього була не Зухра. Може — нікому не потрібна його відвертість, а можливо — постійне вихваляння революції — при першій же нагоді. Я змушений був або мовчати, або погоджуватися з ним. Одного разу моє терпіння луснуло, і я йому заперечив: