Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву.

— Я не вовк. Хочеш, я подарую тобі свій «Джипик»?

— Не хочу.

— А якщо просто так?

— Ніяк не хочу.

— Чому?!

— Бо від тебе нічого не хочу, — Софійка зробила притиск на словах «від тебе».

— Ось, — Стас покрутив на пальці ключі від автівки. — Я залишаю їх тобі. Документи на «Джип» давати?

— Подавися ти своїми документами й ключами разом! — кинула Соня.

— Якщо не приймеш мій дарунок, то я його спалю.

— Не спалиш, бо жаба задавить.

— Ти так гадаєш?

— І до ворожки ходити не треба.

— Так ти береш подарунок чи мені його спалити зараз же?

Софійка помітила, що у Стаса з’явився якийсь злий, несамовитий вираз на обличчі. Дівчина перелякалася та продумала, що, напевне, перегнула палку.

— Послухай, Стасе, — спокійно сказала Соня. — Ти або п’яний, або навіжений. Не говори дурниць, а їдь своєю дорогою. Поплескали язиками та й досить.

— Я ніколи, запам’ятай, ніколи не плещу язиком. Якщо я щось сказав, то так і буде. Я пропоную тобі без усяких домовленостей прийняти від мене подарунок. Ти береш його?

— Ні, — Софійка похитала головою. — Я піду. Дідусь може прокинутися.

— Стій! — наказав Стас.

Він швидко витяг звідкілясь каністру та швидко почав обливати автівку бензином.

— Отямся, Стасе! — скрикнула не на жах сполохана Соня. — Не роби цього!

— Не робити? — Стас не зважав на її слова. — Як це не робити, коли повинно бути так, як я сказав! Все буде так, як хочу я! Я сказав, що спалю цю кляту тачку, то й нехай горить синім полум’ям! Ти думаєш мені шкода? Ні! Ані трішечки! Я хотів її подарувати тобі, то шкодуй ти, що відмовилася від такого дорогого подарунка! А я ніколи ні про що не шкодував і надалі не буду!

Софійка не встигла нічого сказати, як Стас присів та чиркнув запальничкою. Вогонь швидко побіг доріжкою з бензину, дістався автівки. Соня дико скрикнула.

— Тобі ніхто, чуєш, ніхто в житті не зробить такий подарунок! — несамовитим голосом закричав Стас та швидко побіг до річки.

Він зупинився біля річки, сів на дерев’яне кільце зі спиляної верби, відхекався. Хлопець тремтячими руками дістав цигарку, поліз до кишені за запальничкою. Її там не було. Стас жбурнув цигарку під ноги, з силою її придавив кросівкою. Потім дістав мобільного телефона.

— Привіт, тату, — сказав він. — У мене неприємності, але цього разу я, клянусь тобі, ні в чому не винен… Що сталося? Одна сільська дівиця у мене закохалася по самі вуха. А що я їй міг відповісти, коли у мене є Ірина? Я їй відмовив, то вона… вона спалила мого «Джипа»… Так. Вщент. Благаю тебе виклич міліцію. Вона повинна відповісти за все. За все, що накоїла… Дякую, тато. Я знав, що ти допоможеш.

Софійку ніхто не хотів вислухати. Вона благала, вмовляла людей у міліцейській формі розібратися та не заарештовувати її, але марно. Ті взяли покази свідків — відпочивальників біля річки та самого потерпілого й металеві двері з гуркотом зачинилися за нею.

За одну ніч вона мало не збожеволіла. Десь там залишився один вдома дідусь Андрій. Він вже міг потроху, за допомогою милиць пересуватися по хаті. Вчора він перший раз самостійно вийшов на ганок та заявив, що дівчина повинна дотриматися свого слова. Софійка побачила при денному світлі, який він став худий та змарнілий. Лікар, який нещодавно приїздив, сказав, що це не страшно. Потрібно й надалі продовжувати лікування, тоді все буде гаразд.

Дівчина благала Бога, щоб до їхньої хати нагодилася баба Параска. «Вона, напевне, почула про спалену машину, то ж одразу прибігла побачити все на власні очі, — розмірковувала Соня. — А це значить, що зайде до хата та не полишить дідуся самого». Ця думка її трохи заспокоювала, але інша дуже турбувала. Софійка боялася, що у діда знову трапиться напад. Тоді всі її старання та приниження виявляться даремними, а дідусь навряд чи повернеться з того світу ще раз.

Сльози душили дівчину так, що вона ридала та схлипувала цілу ніч, яка здалася їй цілою вічністю. Коли прийшов ранок, вона вже не плакала, бо вилила всю журбу сльозами. На зміну розпачу прийшов спокій. Але це був нездоровий, оманний спокій. Соня відчувала, що ще трішки й вона не витримає, полишить це життя, бо вже стомилася. Стомилася жити, щодня, кожної години боротися за життя. Прийшла апатія. Соня стомлено прикрила очі. «Мені байдуже, що зі мною буде, — думала вона. — Хочу лише забуття».

Чи то вона забулася у тривожному сні, чи задрімала, як прямісінько перед собою побачила Сашка. Він посміхався, простягав до неї руки.