Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— Дзиго, — знову повторює дід. — От соня!

— Дідусю, — Соня зрозуміла, що це не сон, до неї наяву звертається дідусь!

Дівчина впала на коліна перед ліжком, почала цілувати натруджені руки, такі рідні зморшки на обличчі.

— Діду, діду, дідусю, — без кінця повторювала вона, не в силах нічого більше сказати. Вона сміялася та одночасно плакала від щастя.

— Ну, досить, досить, — каже тихенько дідусь. — Від твоїх сліз другий потоп почнеться.

Помітно, що слова дідусеві даються ще важко, вони нечіткі, але хіба це важливо?

— Діду, — нарешті Соня опановує себе та свариться пальцем. — Якщо ти ще раз надумаєш мене так лякати… Якщо ти…

— Що тоді мені буде? — дід намагається посміхнутися.

— Я тебе відшмагаю, як шкідливого кота! — випалює Софійка. — Не смій більше так робити! Ти чуєш мене? Усе зрозумів, чи ще раз повторити?

— І довго я лежу правцем?

— Не дуже, — відповідає Соня та знову сміється й плаче.

До самого вечора вони розмовляли. Софійка не хотіла розповідати дідові про те, як просила по селу гроші, ходячи в прямому сенсі з протягнутою рукою, як їздила до вже колишньої подруги, яку поміч надав голова сільради.

— Мені ще б Ольгу побачити, — дідусь вперше назвав свою дочку по йменню, а не сказав «твою матір».

— Я була у неї, — зізналася Софійка. — У неї все добре. Вона сумує за тобою та дуже хоче побачити.

— Чому ж сама не приїхала?

Софійці крутилося на язиці збрехати дідові, що та приїздила його навідати, коли він був непритомний, але одразу ж згадала бабу Параску. Та все знає, і брехня буде розкрита, а Соні менше всього хотілося засмучувати дідуся, який, можна сказати, повернувся з того світу.

— Розумієш, як на лиху годину, вона підвернула ногу, — мовила вона тихо. — Нічого страшного, але тільки зможе на неї ставати, одразу ж приїздить до нас. Вона дуже шкодує, що так повелася… з нами. Навіть грошей дала тобі… трішки.

Софійка не хотіла брехати, але так кортіло потішити дідуся! Вона взагалі не вміла брехати, але зараз зробила це чи не вперше в житті. Збрехала та, на свій подив, навіть не почервоніла, не відчула докору сумління.

— Справді? — запитав дід і в цьому слові було стільки задоволення, що Соня ладна була брехати ще й ще.

— Не дуже велику суму, — продовжила дівчина. — Бо я не могла забрати усі гроші, бачачи, що у неї хвора нога.

— Правильно вчинила.

— Я теж так розсудила.

— Як вона живе? Чи є сім’я?

— Звичайно! Чоловік у неї гарний, працьовитий, непитущий. Лише на свято може випити сто грамів і то лише не міцного вина. Він любить «Кагор», каже, що церковне вино не зашкодить здоров’ю.

— Так, так, — задоволено сказав старий. — А яка у них хата?

— Невеличка, але така охайна, чистенька. Затишно у них, як у раю!

Софійка помітила задоволення дідуся. Напевне, розлучення з донькою на довгі роки каменем давило йому груди. Тепер він почув добрі новини. Соня розповідала дідові те, що він хотів почути за довгі часи очікування. Заради цього блаженного задоволення на дідусевому обличчі дівчина зараз ладна була плести, що завгодно! Але коли мова пішла про Сашка, збрехати не могла. Довелося зізнатися, що до цього часу від нього не було жодної звістки.

— Ти впевнена, що він тебе не покинув? — обережно запитав дідусь.

— Так. Серцем відчуваю, — відповіла Соня.

— Тобі треба поїхати до нього та про все дізнатися.

— Обов’язково поїду, але не зараз. На кого ж я тебе покину?

— Обіцяй мені одну річ.

— Обіцяю, — посміхнулася Софійка. — Проси, що завгодно. Сьогодні такий день, що я ні в чому тобі не відмовлю.

— Того дня, коли я самостійно вийду на ганок, ти поїдеш до нього.

— Добре, — Соня ствердно закивала головою.

— Тоді доведеться мені постаратися, — дід посміхнувся. — А то так належався, що всі боки аж тріщать, а сил зовсім немає.

— Будуть, будуть сили, — Соня погладила руку старого. — Тепер у нас з тобою на все знайдуться сили.

«Добре, що дідусь приліг відпочити», — подумала Софійка, побачивши, як біля їхнього двору різко загальмував, здійнявши стовп дорожнього пилу, чорний «Джип» Стаса.

Вона нишком вийшла з двору, причинивши за собою хвіртку.

— Чого тобі? — невдоволено запитала дівчина Стаса, який поважно вийшов з салону автівки.

— Гарна у мене тачка? — Стас примружив очі, з неприхованою цікавістю розглядаючи Соню.

— Гарна. Що з того?

— У тебе ніколи такої не буде.

— Не велика біда.

— Мені жаль таких, як ти.