Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— І ви його полишили там?

— А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає дитину, аніж я його колись придушу. Я вчинила правильно. Чи не так?

Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила у руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.

— Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала я до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю і дізнаюся, що його вже усиновила якась заможна родина.

З жінки знову полилися горохом п'яні сльози.

— Тепер я не знаю, де мій Пєтєчка, а, може, він і не Пєтєчка, то грець з ним! Що було, то було. Ти як, доню?

— Я-то добре, а ось дідусь — не дуже.

— Помер?

— У нього інсульт. Лежить прикований до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, — одним подихом випалила Софійка.

— Так ось, чого ти приїхала, — жінка похитала головою. — Грошей просити, — помовчала. — А я думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.

— Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати у ліжку, — не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. — Мені дуже потрібні гроші на ліки.

— Ти працюєш?

— Так. Звичайно ж.

— Де?

— Поштаркою.

— Зарплатню отримуєш?

— Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплатню. Мені ще потрібні гроші.

— А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?

— Так.

— А ще що розказував? Що я розпусниця?

— Це неважливо, принаймні, зараз.

— А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я його кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні бидла попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, в чому моя провина? — жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.

— Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги.

— У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я — ніщо, так, пусте місце.

— Воно й видно, — тихо сказала Софійка, а вголос промовила: — Виходить, ви мені нічим не допоможете?

— І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?

— Дякую, у нас своєї вдосталь, — Соня піднялася. — Я, напевне, піду.

— Добре, добре. Воно, можливо, й на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає — краще спить. Чи не так, доню? — засміялася жінка, показавши відсутність передніх зубів.

Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю — знала напевне.

Жінка провела Софійку до хвіртки.

— Автобус буде за півгодини, — сказала вона. — Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?

— Добре, — кивнула Соня.

Дівчина зупинилася, обернулася.

— Приїздіть до нас.

— Ага, — закивала жінка головою — Колись, коли будуть гроші на дорогу, Приїду.

— До побачення, — сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.

— Соню! — окликнула її жінка.

Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася.

— Доню, ти не можеш дати мені на «маленьку»? В борг.

— На що? — спочатку Софійка не зрозуміла, про що йде мова.

— На «маленьку» самогоннику. Розумієш, мій прийде додому пізно, а в мене після вчорашнього так болить голова…, — жінка якось винувато посміхалася.

— Можу дати пігулку, — сказала Соня холодно та, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Повертаючись додому, дівчина намагалася не думати про матір, щоб не краяти собі серце. Вона розмірковувала, де ще можна попрохати в борг. Майнула думка продати корову, та Софійка одразу ж відкинула цю думку. Кожного ранку вона здавала молоко. За нього платили мало, але щодня в домі була жива копійчина. Треба було знайти якійсь вихід. Вона повинна його знайти! Просто мусила!

…Коли вечір поклав тихі тіні на подвір’я та затишний сад, у дворі маячила одинока постать дівчини. Софійка дивилася в темне небо, де щербатий місяць рясно розсипав зорі по чорному полю. Там були дві яскраві зірочки. «Зараз вони, напевне, купаються в річці, — думала дівчина. — Можливо, на них в цей час теж дивиться мій коханий та думає про мене»…

У Софійки не було іншого виходу. Рано вранці вона поцілувала сухеньку, безвольну, з покрученими суглобами руку діда та вислизнула з хати. Цього чудового сонячного дня заради спасіння дідуся вона стала жебрачкою. Дівчина йшла від хати до хати, як і кожного дня, коли розносила по домівках листи, газети та журнали. Зараз вона не давала, а просила. Прохала людей допомогти, хто чим може. І люди давали дівчині гроші. Хто протягував п’ять гривень і, ніби вибачаючись, говорив, що не може дати більше. Хтось давав дві-три гривні та сором’язливо відводив очі в бік. Інші не шкодували останнього та віддавали все, до послідньої копійчини. Дівчина була вдячна кожній копійці, розуміючи, що більшість жителів села у скрутному матеріальному становищі. Тут залишилися жити в основному люди похилого віку з мізерними пенсіями. Лише у кого ще залишилися сили тримати хоча б якесь господарство жили трохи ліпше. А хто ніс на собі тягар більшого господарства робили це заради допомоги своїм дітям, які випурхнули з рідного села та поїхали шукати кращої долі у великих містах.