Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

… Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.

Після фельдшерської допомоги приїздив з району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.

— Що ви хочете? Вік. Людину у такому віці лікувати нелегко.

— Я знаю, якого він віку, — відповіла Соня. — Але мені потрібно поставити його на ноги.

— Вибачте, молода леді, — відповів лікар. — Але я не Всевишній.

— Мені потрібно його вилікувати, — наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка та стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.

— Спробувати можна, але, боюся, що ви дарма витратите свої кошти, — лікар уважно подивився на дівчину з ніг до голови й додав: — Якщо вони у вас є.

— Це вже мій клопіт, — відповіла дівчина, гордо скинувши голову. — Я не запитую вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.

— Ви хоча б уявляєте, в яку копійчину виллється гарне лікування?

— Ні, — зізналася Соня. — Але, розумієте, — голос її пом’якшився, — У мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я — егоїст, що у таку хвилину говорю про себе, але дідусь все життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці кошти, але я повинна зробити все, що можна і навіть більше.

Щирість дівчини зачепила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та дістав бланки рецептів…

Після від’їзду доктора Софійка трохи заспокоїлася, бо той, все-таки, дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.

— Дідусю, пробач мені, — сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав «на смерть».

Окрилена, вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування. Спазми здавили Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, щоб подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину із щирим співчуттям.

Ще більше роздосадувалася Соня, коли дізналася, що фельдшериці треба платити за крапельниці.

— Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, — категорично заявила та.

— А як же безкоштовне лікування кожного? — запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на площі у Києві, коли вона мало не відморозила пальці.

— Вези його до лікарні у місто.

— Зважуючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.

— Тож доведеться платити, — безапеляційно заявила фельдшер та додала: — Я з тебе дорого не візьму.

Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів довелося йти до хрещеного та позичати й там з розрахунку на дідусеву пенсію.

Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовтіле листя з дерев та з несамовитістю жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танці. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощових крапель та згадувала останню зустріч з коханим. Чомусь ніяк не йшли з голови зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до ріки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зірочки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, що була похилена над водою, дерева, яке було свідком їх таємного кохання.

Софійка тяжко зітхнула, згадавши ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона прикрила очі й знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно, крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо було відчуття того, що трапиться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконливою, бо він все-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. В нього робота, служба — що поробиш? Знав би, де впасти, то соломки підмостив би.