Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

Дівчина помішувала у мисці великою дерев’яною ложкою, коли до двору не ввійшла, влетіла захекана Олеся.

— Сонечко, я до тебе на хвилинку, — сказала Олеся, вмощуючись на ослінчику біля подруги. — Бігла повз тебе, то вирішила заскочити.

— Привіт, Лесю, — Соня посміхнулася.

— Чула, що в тебе кепські справи, — Олеся близько нахилилася до Соні і дівчина відчула від неї запах перегару.

— І що ти чула?

— Кажуть, що тебе Сашко покинув. Співчуваю, подружко.

— Нехай язиками плещуть. Треба ж про щось говорити, щоб у роті не завонялося.

— Воно-то так, — погодилася Олеся. — На людський роток не накинеш платок. Але ж він насправді не приїхав до тебе?

— Не приїхав зараз — потім приїде. Треба почекати.

— Ой, Соню, так можна чекати вічність!

— Якщо треба буде, то почекаю. А ти як?

— Ой! Я така щаслива, що ти й не уявляєш! — із захватом вигукнула Олеся. Очі дівчини заблищали, щоки зарожевілися. — Я тепер зрозуміла, яке воно, кохання! Це щось неймовірне! Чарівне! Шокуюче! Я не живу, літаю над землею! І мені начхати на те, що про мене говорять по селу. Розумієш, я кохаю Стаса. Так кохаю, що не можна передати словами!

— А він?

— Він теж. У нас такі почуття… Скажу тобі по секрету: ми кохаємося з ним без кінця! Я навіть не знала, що це так… приємно, — зашепотіла Олеся. — Стас сказав, що він розбудив у мені жінку. І це так! Він говорить, що я дуже сексуальна. Уявляєш?! Ти можеш собі уявити, скільки у нього було дівчат до мене, а тут я… Ні, я до цього часу не можу сама собі повірити, що таке трапилося зі мною. Чому ти мовчиш, Соню? Ти за мене не хочеш порадіти?

— Хочу, — зробивши паузу, сказала Соня. — Але, буду щирою, не можу.

— Це чому ж?!

— Він… тебе дурить, — тихо промовила Софійка, помішуючи варення.

— Ні! Це неправда! Стас мене кохає!

— Лесечко, моя люба подружко! Послухай мене, — Соня говорила швидко, ніби боячись, що подруга її не зрозуміє, не дослухає до кінця. — Я тобі зла не бажаю та й дурного не пораджу. Але цей матусин синочок не може нікого, окрім себе, кохати. Він звик отримувати все, що забагнеться і ти для нього чергова лялька і не більше…

— Ні! Ні. Ні… — Олеся захитала головою. — Це — неправда. Ти мені просто заздриш! Ти заздриш моєму щастю? Скажи, що це так! Принаймні, це буде відверто!

Олеся підхопилася з місця, стала напроти Соні. Відблиски полум’я робили її схожою на розгнівану фурію.

— Ти думаєш, якщо я трохи пухкенька, то мене не можна покохати? А Стасові подобаються такі, як я! Ось так! А якщо тебе кинув хлопець, то тепер і я повинна бути самотня? Цього не буде, бо Стас мене забирає з собою до міста. У нього під Києвом власний маєток. Ось як!

— І ти віриш у це?

— Так! Я йому вірю, а тобі ось — ні! Напевне, сама жалкуєш, що відшила Стаса, чекаючи Сашка? Пізно, Соню. Поїзд пішов! Стас мій і ми будемо разом завжди. А ось ти, Соню, лишилася сама, то ж не заздри іншим!

— Лесю, одумайся! Зніми рожеві окуляри та подивись на нього! Це ж не людина…

— Все! Досить з мене! Я… я ніколи не думала, що ти зсередини така… така червива! — кинула зле Олеся та швидко побігла з двору.

— Лесю, — спробувала її зупинити Софійка, але марно.

Дівчина підсунула під миску трохи хмизу. Дрова одразу ж почали тихенько потріскувати в червоних обіймах полум’я, сипати іскорками. Рожеві відблиски затанцювали на її грудях, теплим дотиком залоскотали щоки, потонули в очах, туманіючи задумою. Та задума щемом наповнила дівоче серце…

— Де ти була так довго? — запитав Олесю Стас, коли та, зовсім захекана та схвильована, прибігла до його намету.

— До подруги забігла лише на хвильку. Ти мене ревнуєш?

— До якої подружки?

— А! — махнула рукою Олеся. — До колишньої. До Соні.

— І що?

— Вона сказала, що ти мене не кохаєш.

— Ти їй повірила?

— Ні! Нізащо! Я вірю лише тобі, — палко сказала Олеся, підставляючи Стасу губи для поцілунку.

Він поцілував її, а дівчина навіть не помітила, що зробив це Стас неохоче, навіть з якоюсь огидою, ніби цілував бридку жабу.

— Правильно зробила. Ця сучка бігала за мною, як найда.

— Справді?! — Олеся голосно розсміялася. — Я знала, що Сонька — ще та штучка! У тихому болоті, як відомо, чорти водяться.

— Вип’єш? — Стас простягнув відкриту пляшку з горілкою.

— Як ти накажеш, так і вчиню.

— Пий! — прозвучало як наказ. — Сьогодні гуляти будемо!

…Софійка ще не встигла доварити варення, як вулицею почали літати на шаленій швидкості автівки відпочивальників. Вони несамовито та різноголосо кричали клаксонами. Іноді чулися то тут, то там постріли. Хлопці в машинах щось кричали і серед їх голосів було чути гигикання п’яної Олесі. У дворах розривалися від несамовитого гавкоту собаки, а люди по дворах перевіряли, чи зачинені хвіртки та поспіхом в хаті гасили світло.