Андрй Курков - Остання любов президента

— Що це? — цікавиться Дмитро, дивлячись на халву.

— Халва. Я ж тобі обіцяла. Ти сам просив, — відповідає мама, намагаючись приховати нервове розчарування.

Дмитро кладе грудочку халви в рот, і на його обличчі застигає вираз тихої дитячої радості. Мама вже заспокоїлася. Вона відламує для Дмитра більший шматочок.

— Тобі не холодно? — запитує вона брата.

Дмитро зодягнутий у синій фланелевий костюм. На дворі однак не жарко, градусів дванадцять тепла. Я в куртці, мама в пальто. А він у самому лікарняному чи, вірніше сказати, в інтернатівському костюмі.

— Холодно, — дивується він і, не кажучи жодного слова, прямує до двоповерхового цегляного корпусу.

Ми стоїмо на асфальтовій доріжці. Чекаємо.

Незабаром він повертається в синьому халаті. Зараз він чимось нагадує мені моряка-підводника. Вірніше, нагадував тоді, коли був ще без халата.

— Ви поки що постійте тут. — Мама повертає голову до мене. — Поговоріть, а я піду на п’ять хвилин до лікаря.

Ми з Дмитром стоїмо один навпроти одного. Стоїмо і мовчимо. Я тримаю в руках кульок з халвою. Він постійно лізе туди руками, відламує новий шматочок — і в рот. Стоїть, байдуже дивиться на мене і жує.

Поговорити з ним, чи що? Про що? Я не знаю, про що ми зараз можемо розмовляти. Ще коли спали у одній кімнаті, якісь там розмови в’язалися. А тепер ми на протилежних околицях життя. Я — цуценя, яке залишили в будці, а він — яке втопили. Коли я його не бачу, мені його шкода. А коли ми стоїмо ось так, поруч, і я розумію, що він живе, живе своїм особливим життям, мій жаль зникає.

Київ. Серпень 2004 року. Субота.

— Ось тобі какао! — Я нахиляюся з маленьким мідним підносом до Світлани, яка ще лежить у ліжку.

Світлана намагається усміхнутися, але я бачу, що їй ще недобре.

За вікном яскраво-синє небо. Блакитні стіни нашої спальні ніби перетікають туди, за вікно.

Вона сідає в ліжку, підпихає подушку під спину. Бере горнятко.

— Давай сьогодні покатаємося, — просить вона.

Я дивлюся на її живіт.

— Тебе ж закачає, як минулого разу.

— Якщо я не буду снідати, то не закачає.

— Але ж тобі треба їсти не тільки пігулки для вагітних!

— А ти купив телячої печінки?

— Женя купила.

Женя — це наша домогосподарка. Їй п’ятдесят років, і з’являється вона у квартирі лише за нашої відсутності.

— Ну гаразд. — Світлана підводить на мене погляд. — Я попоїм, а потім поїдемо кататися. На Велику Об’їзну.

Через п’ять хвилин я вже на кухні. Смажу печінку, нарізану тонкими смужечками.

Над плитою неголосно гуде витяжка. В моєму животі бурчить. Крізь відчинену кватирку не чути жодної пташки. Але й гуркіт машин знизу, з бульвару Лесі Українки, дякувати Богу, не долинає. Я визираю у вікно — бульвар майже порожній.

Проводжу долонею по щоці. Треба буде поголитися. І чому її так цікавлять проститутки? І тоді, в Парижі. Прогулянка по Сен-Дені. «Чому вони такі негарні?» І ось її вже втретє тягне на Велику Об’їзну!

«У Києві полудень!» — повідомляє якась радіостанція, коли ми виїжджаємо на Одеську площу.

Світлана сидить поруч, незграбно розставивши коліна та підтримуючи обома руками живіт.

— Поглянь, тут сьогодні жодної! — дивується вона, коли ми проминаємо одне з «рибних місць» між зупинкою автобуса й комерційними кіосками.

— Потомилися, сплять, — відповідаю я. — I все ж, чому вони тебе так цікавлять?

Світлана таких запитань не любить. Скільки я її не розпитував, вона мені у відповідь лише стенала плечима.

— Мені здається, вони щось знають, — несподівано відповідає вона.

— Про чоловіків?

— Про життя. Про труднощі... Про небезпеку...

З цим важко не погодитись. Я киваю.

— Адже найдревніша професія, — додає вона.

— Так, але немає можливостей для кар’єрного росту.

Вона відчула у моїх словах іронію. Відвернулася.

— Цей джинсовий комбінезон тобі не дуже личить, — кажу я, не відводячи погляду від дороги.

Вийшло. Вона не буде критикувати мене за мою «недоречну іронію». Світлана, закопиливши нижню губу, дивиться на свій комбінезон для вагітних. Її думки зараз прості й зрозумілі. «Це тимчасовий спецодяг. Після пологів — нормальне життя і нормальні сукні».

— Зупини!

Я тисну на гальма. Дивлюся на дорогу і зустрічаюся поглядом з худенькою дівчиною у брюках-дудочках та футболці з написом «FACK YOU!». У неї гостренький носик і такий самий гострий, зухвалий погляд. Пихаті тонкі губи та якийсь дешевий ланцюжок з кулончиком на шиї.