Андрй Курков - Остання любов президента

Зі мною теж таке було, коли я зрозумів, що сестра Валі, Світлана Віленська, може стати моєю. Це вже зараз, коли Світлана моя дружина, відсутність нової мрії мене дещо непокоїть. Але ця відсутність не може відволікати мене від життя.

Київ. Жовтень 2015 року.

— Веснянки вам до лиця, — каже Майя Володимирівна.

Моя права рука машинально тягнеться до обличчя. Я гладжу себе по щоці й колючому підборіддю: адже вже вечір, а звички голитися двічі на день я не маю. Хоча іноді й доводиться.

Ми вечеряємо в малій вітальні за круглим столиком. Прислуговує молода дівчина-блондинка в коричневому платтячку з білим фартушком. Її начебто звати Зоєю. Вона потомствена прислуга. Чотири чи п’ять поколінь.

— Знаєте, чи знаєш, — збиваючись каже Майя Володимирівна. — Зараз я навіть рада, що так склалося...

— Що склалося? — цікавлюся я, хоча мене це й не цікавить.

Вона все відчуває. Не тільки тому, що жінка. Її погляди пронизують. Її обличчя змінилося за останній час на краще. Зникли зморшки, сам погляд прояснів.

— Може прибрати? — запитує в неї здається-Зоя, спрямувавши погляд на тарілку із заливним осетром, якого Майя Володимирівна навіть не скуштувала.

Войцехівська киває.

Я доїдаю свого осетра, щедро политого кисленьким японським хроном. Майя Володимирівна підносить до рота келих з «Шардоне».

— Скажи мені. — Я фокусую свій погляд на її очах. — А з чого все це почалося?

Вона не розуміє. Вона хоче уточнити.

— Хто тобі запропонував? Ну, щоб дати серце для моєї операції.

На її обличчі жаль.

— Давай не будемо про це. По-перше, я підписалася й пообіцяла нікому нічого не розповідати. По-друге, мені неприємно про це говорити. Розумієш?

Вона чудово одяглася для цієї вечері. Чорні колготи, плаття, зверху формальне й класичне, а знизу різко та нерівно обрізане, так щоб майже повністю відкривало стегно. Такий самий чорний і блискучий пасок, котрий підкреслює талію. Вишукані платинові сережки й зачіска у стилі тридцятих років, із двома завитками, що виривалися з-під вух уперед.

Я в боргу перед нею. Усе ж таки я завдячую їй життям. Вірніше — серцем. Мені треба бути трішки привітнішим, незважаючи на мою препаскудну вдачу та на те, що нове серце стало для мене неприємним сюрпризом. Адже я ніколи не був нетактовним і грубим із жінками, особливо з привабливими.

«Вона приваблива?» — замислююся я.

— Чудові парфуми, — кажу я неголосно.

Майя здивована. Я не розумію її подиву. Я внюхуюсь. Я чітко відчуваю запах гарних парфумів.

— Я сьогодні «а ля натурель», — пошепки пояснює Майя Володимирівна і знову пригублює біле вино.

Здається-Зоя ставить перед нею велике біле блюдо. На ньому запечена теляча печінка, порізана соломкою, і овочевий терин.

Запах парфумів, які дуже мені подобаються, посилюється. Це дівчина. Що ж, непоганий вибір. Я проводжу здається-Зою шанобливим поглядом. Потім повертаюсь поглядом до Майї Володимирівни.

— Скажіть, ви кохали його? — запитую я.

— Ні, — спокійно відповідає вона. — Він мене кохав. Деякий час перед весіллям. Я тому й погодилася. Краще, коли тебе люблять, а ти не відповідаєш на це почуття, ніж самій кохати й не бути коханою.

— А взаємність?

— Взаємність удавати найлегше. А ти кого-небудь кохав?

— Мені вже майже п’ятдесят п’ять, — зітхаю я з посмішкою на обличчі. — Звичайно, кохав. Щиро й пристрасно.

— З цілковитою взаємністю? — запитує вона, і я чую у її голосі погано приховану іронію.

— Учора я сказав би «Так!», але зараз можна дозволити собі й повагатись. Принаймні, в пізніх «лав сторіз».

— Кажуть, що в чоловіків буває тільки два взаємних кохання в житті. Перше й останнє. — Її очі багатозначно блиснули від цих слів.

— У мене не було першого кохання. — Я відкидаюся на спинку стільця, опускаю щойно підняту виделку. — У мене був перший сексуальний досвід.

— Життя не до всіх буває добрим. — Майя Володимирівна засмучено, ніби співчуваючи, похитує головою.

— Послухайте... Послухай. — Я опускаю погляд з її очей на її губи. Розумію, що вони сьогодні «а ля натурель», без помади. — Не такий я вже й поганий, як можна подумати. Якщо добре попорпатися у моїй голові, то всі мої, скажемо так, негативні реакції на тебе мають чисто психологічну причину. Та й узагалі, будь-яка людина, роблячи кар’єру на державній службі, відхиляється від норми все далі й далі, розумієш? Я вже давно ненормальний, бо я — президент. А наш президент не може бути нормальним. У нас така національна особливість. Нормального не виберуть. Він надто простий, дурний, наївний і добрий...