Андрй Курков - Остання любов президента

— Хочеш гостренького? — Я киваю на наступну харчевню, де на вертикальному рожні крутиться, шиплячи від газового полум’я, кілька кілограмів м’яса.

— Хочу!

Ми сидимо за пластиковим столиком просто на вулиці. Світлана вилила на цей турецько-грецький гамбургер стільки кетчупу, що він вже на її пальцях. Але вона ніби не помічає цього, впершись поглядом у мулатку-проститутку, яка стоїть на своєму посту якраз по інший бік Сен-Дені.

— А скільки вони беруть? — запитує Світлана.

Я підводжуся. Підходжу до мулатки. Запитую ламаною англійською.

— Тридцять євро за двадцять хвилин. Якщо вона (мулатка киває на Світлану) хоче спостерігати, тоді п’ятдесят євро. Зйомка на відеокамеру — сто євро...

— А ви не маєте письмового цінника? — жартую я з серйозним виразом обличчя.

Замість відповіді вона простягає мені візитівку. Її звати Лулу, і до неї можна зателефонувати.

Дізнавшись про розцінки, Світлана раптом розсміялася.

— А кажуть, Париж — дороге місто.

— Навіть у дорогому місті є дешеві товари, — кажу я. — Адже тут далеко не всі мільйонери! Радше навпаки.

Київ. Жовтень 2015 року.

— Ну нарешті! — Я підводжуся з-за столу, побачивши Свєтлова, який заходить до кабінету. — Бери стільця і давай сюди!

Він присідає. На обличчі спокійна готовність усе зрозуміти і прийняти до відома чи до виконання.

— Коньячку? — запитую я.

— Дякую. — Він заперечно хитає головою, на обличчі цієї миті з’являється вибачлива посмішка.

— Добре, тоді до справи!

Я вмикаю настільну лампу. Вона спалахує і знову пригасає. Тремтить, рідненька. Запитую:

— Бачиш?

— Поганий контакт?

— Дешева електрика. Пам’ятаєш, ми примусили Казимира брати меншу платню за кіловати. Це його помста! I кому? Мені!

Свєтлов замислюється. Він дивиться на стіл поперед собою, але зіниці його повільно й синхронно ходять то праворуч, то ліворуч.

— Прямих важелів впливу на нього немає, — хмурно промовляє він, піднімаючи очі. — Коли була можливість його присадити, колишній президент наказав «не чіпати й дати можливість розвиватися». От, і розвинувся...

— А непрямі важелі впливу? — цікавлюся я.

Знову настає хвилина мовчання. Свєтлов міркує. I знову заперечливо хитає головою.

— Акуратно не вийде, а голосно не можна. Інвестори перелякаються.

— То що ж мені тепер, свій зір псувати? — Я знову киваю на лампу, яка не перестає миготіти. Потім вимикаю її.

— Я подумаю, — обіцяє Свєтлов.

— Може, вписати його у наступний список «Чужих рук»?

— Не можна, він не державний службовець. А в нас за домовленістю тільки держслужбовці середнього й старшого рангів мають таку «честь».

— Ось тобі й мудацтво. — Я засмучений. Мені прикро, що я, президент, не можу нічого зробити проти олігарха з кримінальним минулим, який зарвався. — Ти знаєш, мені, виявляється, його камера снилася! В усіх подробицях. I при цьому я навіть не знав, що він відсидів два тижні!

— Сидів? — Свєтлов відживає. — А в якій справі?

— Запитай у генерала Філіна. Він розповість.

Поступ думки знову відтворюється на обличчі Свєтлова, при цьому його очі виражають спокійну надію на успіх.

— А як ти гадаєш, чому мені снилась саме його камера?

— Не знаю. — Генерал Свєтлов облизує сухі тонкі губи. — Але можу підшукати доброго парапсихолога, з наших.

— Підшукай! I, до речі, невеличка проблема. Приїздив Поярковський. Росія стурбована сплеском активності римських католиків. Кажуть, що у Ватикані зараз обговорюється питання реєстрації якогось дива, яке відбулося тут у нас, на Україні.

— Дізнаюсь, завтра доповім! — Свєтлов підводиться. Завмирає на мить у парадній стійці й виходить.

Йому вдається вловлювати точну мить закінчення розмови. Жодного разу не доводилося його випроваджувати або опускатися до мови жестів.

Робочий день президента закінчився. Його можна було б продовжити, майже безкінечно. Бо там, на столі в помічника, лежить два десятка кілограмів свіжоспечених указів і документів, які чекають на мій підпис. Але підписувати, не читаючи, я не буду. А читати не хочу. Принаймні, сьогодні. Сьогодні я хочу побути вдома один, на Десятинній. Сьогодні мене всі дістали. А особливо цей Поярковський. День вийшов довшим, ніж звичайно, він немов розтягнувся на тиждень.

Я послабив вузол краватки. Покликав помічника й дав йому кілька вказівок. Нехай зараз тут залишається Коля Львович і смикає це павутиння за ниточки. Я втомився. Я навіть більше хочу спати, ніж їсти.