Андрй Курков - Остання любов президента

— Так, значить, по реформі! — доповідає він. — Ми з Миколою дві години складали програму. Реформу розпочнемо у вигляді експерименту, на усі тюрми виділених бюджетних коштів не вистачить. Звичайно, для Миколи головне — українізація тюрем, а для мене...

— А тобі, може, для початку розмови коньячку? — запитую я, зазираючи йому в вічі цілком щиро й приязно. Повага до міліцейської і військової форми у мене в крові з дитинства, а тут ще й чоловік приємний.

Він зволікає з відповіддю, але його відповідь мені вже зрозуміла. Я гукаю помічника. Той ставить на стіл кришталеві келихи, наливає «Хеннессі».

— Давай. — Я піднімаю свій келих. — За тюремну реформу!

Один ковток доброго коньяку, і розмова тече, як річка Черемош. Швидко, гладенько, конкретно. Ідеї Миколи мені відомі: курси української мови в кожній тюрмі. Обов’язково. Для тих, хто відмовиться вивчати державну мову, покарання. Це не дуже гуманно, і, кінець кінцем, остаточний варіант українізації тюрем, не без моєї допомоги, виглядає гуманніше і дієвіше. Мовні курси — справа добровільна. Але хто успішно склав іспити — отримує можливість вийти на свободу достроково. Крім цього можуть попросити рекомендацію до педучилища. Не всі, звичайно, а лише «ті, хто тимчасово оступився» й сидять за легкими статтями.

Але генерала Філіна більше цікавить матеріальне постачання тюрем, наповнення бібліотек і викладання засудженим основ бізнесу й менеджменту.

— У мене сотні листів від зеків, — каже він. — Вони не хочуть сидіти просто так! Просять організувати навчання. Хочуть оволодіти новими професіями. Це все ж таки наші громадяни.

— І виборці, — додаю я киваючи. — То ти візьми й займись цим, щоб навчальна програма лягла на папір і стала документом. Ось так, як Микола зробив. Тоді й дамо ходу, а може, й коштів додамо на цю справу.

Генерал усміхається. Він сидить у кріслі, ліворуч від знаменитого дивана. Сидить струнко, неначе шпагу проковтнув.

— Послухай, — кажу я йому після паузи. — Мені недавно сон снився... Вірніше, снилась тюремна камера!

I я описую цю дивну камеру з холодильником, телевізором «Самсунг», старим комп’ютером, цвяшком з ключами й двома замками на внутрішньому боці залізних дверей.

Філін слухає уважно. Обличчя зосереджене. Брови нахмурені.

— Це ж... — видихає він і затинається, знову хмурить брови.

— Що? — запитую я.

— Це камера, в якій сидів Казимир! Точно! — Повільно, сам не вірячи своїм словам, промовляє генерал. — Холодильник «Саратов», телевізор «Самсунг»...

— А що, Казимир сидів? — здивувався я цій новині.

— Так. Недовго. Кілька тижнів. Коли в нього вилучили автомат Калашникова й наркотики. Спочатку проходив як звинувачуваний, потім як свідок, а потім, самі розумієте, генеральний прокурор наказав випустити, щоб не порушувати баланс сили в тіньовій економіці. Ну, ніхто не хотів нового перерозподілу власності...

— Так, і він тоді сам усе перерозподілив і забрав собі всю електрику!

Генерал важко зітхає.

— Так, але чому мені снилася саме його камера? — вголос дивуюся я. — Адже я жодного разу не був у тюрмі!

Генерал стенає плечима. На обличчі промайнув переляк. Він дивиться на годинник і відразу ж звертає на мене винуватий погляд.

— Добре, готуй папери з навчання ув’язнених основам бізнесу, — кажу й підводжуся з-за столу.

Київ. Березень 1985 року.

Ось вже третій день, як мій братан Дмитро живе у Пущі-Водиці, в інтернаті для психічно хворих, на Першій лінії. Навпроти — піонерський табір «Світанок». Зараз там тиша і спокій, облізлі спальні корпуси, сторож, який самотньо сидить на прохідній і постійно окликає свого дурного пса дворової породи.

— Дружок! — верещить він якимось зовсім не чоловічим голосом. — Дружок, твою мать.

Мабуть, сторожові самотньо.

А ми з мамою переходимо дорогу, щоби сісти на автобус тридцятого маршруту й повернутись у Київ.

Я знаю, що Дмитро зараз проводить нас поглядом із-за огорожі. Коли ми вже йшли, на його очах блиснули сльози. Але, може, ці сльози означали щось зовсім інше. Він же не такий, як ми.

Мама йому щось розказувала, якусь нісенітницю. Казала, що поїде у відрядження в Дніпропетровськ на якийсь завод. Запитувала, що йому привезти. А він кивав. Обличчя задумливе, плечі трішки підняті, ніби він щойно ними знизував і в такому положенні їх залишив, ніби хотів плечима досягти своїх вух.

— То що тобі треба? — питала мама.

Мені ж бо дуже кортіло відповісти замість нього: нічого мені не треба, мені тому й добре, що нічого не треба!