Андрй Курков - Остання любов президента

Вдосталь наївшись курки з часником і фаршированого оселедця, ми з Мирою йдемо. Треба все ж таки провести її додому, думаю я.

— А ти хочеш звідси поїхати? — запитує раптом Мира.

— А хто ж мене випустить? Я ж не єврей.

— А коли з єврейкою одружишся, тоді випустять, — напівжартома каже вона й на ходу зазирає мені у вічі.

I відразу ж зковзується, і я ледве встигаю підхопити її за руку.

— Дякую, — зітхає вона, вирівнявшись. Можемо в мене посидіти. Мама там в Ліхтерів ще години три буде. Вона з ними двадцять років товаришує.

Добре, думаю я, чому б і не посидіти? Чи не полежати? Життя йде, і треба вміти правильно ним користуватися. Так, щоб і самому було добре, і іншим приємно.

Київ. Травень 2004 року. Неділя.

На заскленій лоджії тепло. У руках кава з італійської кавоварки.

Світлана поїхала на гімнастику для вагітних. Могла б зробити цю гімнастику вдома, але їй приємніше займатися серед таких самих майбутніх мам, як і вона. Там у них цілий ритуал: спочатку повільна гімнастика, потім масаж, потім басейн, потім йдуть у кафе й розмовляють про інтоксикації. Дякувати Богу, в Світлани ніяких проблем.

У Валі, її сестри, теж проходить усе нормально. Тільки вони чекають не двійню, а дівчинку. Дмитро одного разу дотелефонувався і мало не верещав з радощів. I кінець кінцем попросив грошей. Того, що я оплатив їхні «особливі умови» на рік уперед, йому видалося мало. Сорок тисяч швейцарських франків!

Ви вірите в дива? Я особливо не вірю, але вірю в найнесподіваніші перетини доль. Колись мені дали десять діб за хуліганство, і всі десять діб я підмітав територію РВВС на Нивках. Потім заприятелював з молодими ментами, які мене там охороняли. I от виявилося, що капітан ДАІ Мурко — це тодішній сержант Ваня, приятель Гусейнова. Капітан Мурко стає свідком на моєму весіллі! Враховуючи, що я хотів обійтися взагалі без свідків, свідок-міліціонер — це чогось варте! Тоді він здавався мені років на двадцять старшим за мене, а насправді лишень на сім-вісім років, притому він здирає дріб’язок із водіїв, а я змащую шестерні державного масштабу.

Капітан ДАІ Ваня досить легко розслабився цього дня. Ми дійсно знайшли «негромадське» місце — кафе-більярдну на розі Нижнього Валу й Глибочицької. Всередині було похмуро й тихо. Світлана не втомлювалася вголос дивуватися з мого вибору, щоб розпочати свято. А й справді, це був лише початок. Там ми пили шампанське й закусували салатом. Потім ми зі Світланою зіграли партію в більярд.

— Якщо я виграю, ти виконаєш три моїх бажання! — сказала вона.

Я погодився й почав грати в «піддавки». Дуже вже мені кортіло дізнатися про її бажання.

— Перше, — сказала вона, загнавши до лузи останню кулю. — Ти можеш розлюбити мене, але не маєш права розлюбити наших дітей! Друге — ми не втручаємося у професійні справи одне одного й не докучаємо одне одному корисними порадами. І третє: ніколи мені більше не купуй білизну яскравого кольору!

Вона всміхнулася і наблизила своє обличчя до мого, навіть зіп’ялася на пальці. Ми поцілувалися й почули хрипкий кашель. Наш свідок-міліціонер чимось вдавився, і мені довелося на мить забути про дружину, щоб добряче вдарити його по спині. Удар допоміг. Капітан Ваня прийшов до тями й попросив замовити для нього горілку та відбивну.

— Скажи, а ти Гусейнова зустрічав після того, як його поперли з міліції? — запитав я.

— Я — ні, а от хлопці зустрічали...

— Візьми, — простяг я йому свою візитівку. — По-перше, покажеш дружині, щоб не сварилася, що напився. Скажеш, що був свідком. А по-друге, якщо щось про Гусейнова довідаєшся — подзвони!

— Дякую, — кивнув капітан. — Я, ви розумієте, візитки не маю. У нас не заведено...

— Нічого-нічого, — заспокоїв я його і сам налив йому в чарку горілки. Дівчина у білому фартусі несла на китайській таці його відбивну. Про бажання дружини я вже знав, бажання свідка були виконані. Залишалось тільки подумати про свої бажання. Я замислився і на свій жах зрозумів, що жодних бажань на даний щасливий час у мене немає. Згадалося, як колись знайомий лікар пояснював, що відсутність бажань сама по собі є психічним захворюванням. Він навіть називав цю хворобу. Вона починалася на літеру «А». Може, в мене така ж хвороба, як і в брата Дмитра? Адже, врешті, нам подобаються майже однакові жінки!..

— Сергію, мені тут набридло! — уткнувся в вухо тихий шепіт Світлани. — I він мені набрид!

Я поклав перед капітаном Ванею двісті гривень.