Андрй Курков - Остання любов президента

Я вже не лягаю. Тільки зав’язую на вузол пас свого халата і йду на кухню. Перераховую долари, зняті вчора з банківського рахунку. Дванадцять тисяч. Дві пачки по п’ятдесят і одна по двадцять. Новенькі, ніби їх тут і друкували.

О восьмій ранку телефоную Кнутишеві. Він призначає мені зустріч опівдні в японському ресторанчику «Кампай» на Саксаганського. «Ви знаєте, де це?» — запитує він. «Знайду!» — відповідаю я.

Рівно опівдні Віктор Андрійович підвозить мене до «Кампаю».

— Забереш мене звідси через півгодини, — наказую я, виходячи з «мерса».

Він діловито киває.

Спеціаліст із мікроочищення вже всередині. Я присідаю до нього за стіл.

— Тут чудово готують, — каже він мені довірливо. На ньому твідовий піджак із фірмовими шкіряними «латками» на ліктях, щоб не протиралися. Під піджаком чорний светр-гольф.

Я переглядаю меню. Вибираю собі японський супчик і кілька різних суші. Лікар замовляє суші з ікрою і лососем.

— Як процес? — цікавлюся я.

— Відмінно, — впевнено відповідає лікар Кнутиш. — Ще один перегін, і ми отримаємо справжній рафінад!

— Який рафінад?

— Сперму-рафінад. — Він понижує голос і озирається на молоду пару, що сидить за сусіднім столиком. — Відрафіновану сперму... Чистішої і здоровішої не буває.

Я погоджуюся. У моїй голові швидко відбувається змістове об’єднання слова «рафінад», яке для мене завжди означало «цукор», зі словом «сперма», яке в принципі нічого конкретного для мене раніше, до виникнення проблеми, не означало.

Підіймаю з підлоги дипломат, на колінах відкриваю його і викладаю на стіл три тугих конверти.

Лікар Кнутиш уважно дивиться на конверти, потім підводить погляд на мене, і я розумію, що в його мозку виникає необхідність сказати мені щось важливе.

— Я вам повідомлю відразу, коли все буде доведено до кінця. Потім ми зможемо рафінад заморозити або просто охолодити, але було б краще, якби ви відразу змогли б застосувати його для діла. Але перед цим обов’язково треба підготувати свою дружину. Сама процедура — річ малоприємна.

Він промовляє це звичайним голосом, спокійно, діловито. Я у захваті від його інтонації, від слів, які він добирає.

— Добре, — кажу я і пересуваю конверти на його бік стола.

Він розпихає конверти по внутрішніх кишенях твідового піджака.

Нам підносять замовлену їжу і дерев’яні палички. І ми просто обідаємо.

— Вас чекають в Історичному музеї, — нагадує мені Віктор Андрійович, щойно я займаю своє місце на задньому сидінні авто. — Директор музею просив приїхати до половини першої...

— Зачекає, — відповідаю я.

Виїжджаємо на Велику Васильківську, праворуч залишається завалений на магазин «Адідас» житловий будинок.

Я зовсім не хочу в цей музей, але завдання я отримав від самого шефа — підшукати картину розміром два метри на метр шістдесят, дорогу і в хорошому стані.

«Цікаво, — розмірковую я. — Звідки такі точні розміри? Там що, шпалери порвалися? Чи на стіні пляма з’явилася? Було б добре, якби я розумівся на живописі! Адже я не відрізню прекрасне від гарного. Вірніше, те що гарне — зрозумію, коли побачу. Якщо воно відповідає моєму смаку. А от оцінити по-справжньому, зрозуміти цінність — це вже навряд чи. Та й директор музею — жук! Ніколи справді коштовної картини не віддасть. Буде намагатися, мабуть, яку-небудь муру всунути».

Карпати. Лютий 2016 року. Понеділок.

Від сьогоднішнього ранку моє життя в карпатському ув’язненні помітно полегшилося. З мене скинули бронежилет, і цей факт відразу відбився на моєму самопочутті. На якусь мить я став легшим за повітря. Мені здавалося, що варто лише підстрибнути — і я зависну над підлогою, вкритою дешевим коричневим килимом. Я зможу підлетіти до дешевих фотографічних «вікон», за якими вже другий місяць одні й ті самі, від яких вже мулько очам, укриті сніжними рукавами сосни і ялини.

— Ми підсилили блокування кімнати й коридору, — пояснює Свєтлов, тримаючи в руках скинутий з мене бронежилет. На його обличчі здивування. Він, ймовірно, і не уявляв, скільки може важити така ось душогрійка.

Він опускає жилет на стіл. Сам присідає.

А я помічаю, що біля ніжки письмового стола стоїть дипломат. Я навіть не помітив, коли цей дипломат тут з’явився. Відразу мені на думку спадає невдалий замах на життя Гітлера, коли портфель з вибухівкою опинився біля занадто товстої ніжки дубового стола.

— Це твій? — запитую Свєтлова.

Генерал опускає погляд. Я, з миттєвої реакції його губ, що посміялися зі своєї розгубленості чи втоми, розумію: це дипломат Свєтлова.