Василь Слапчук - Книга забуття

— С-с-с! Бляха! — сердито зашипіла. — Набудувала сараїв, людей за худобу має. У купе й то більше місця. — Знову сіла на ліжко й, підібгавши ногу, заходилася розтирати й дмухати на забитого пальця. — За що ми їй тільки гроші платимо?!

(Ця недоброзичлива тирада адресувалася їхній господині).

Справді, в помешканні було дещо тіснувато. Одразу за порогом (двері прорубані в причілковій стіні) по правий бік стояв невеличкий стіл, над яким висіла лікарняна тумбочка (отак як була з ніжками, так її й почепили на стіну), по лівий ― уже знайома шафа. Далі попід стінами — чотири металеві койки. У проході між ними не те щоб двом розминутися, одному можна пройти, і то тільки боком. Усе запаковано й утрамбовано по максимуму.

— Кілька в томаті й та просторіше почувається.

— Як родичів, вона поселила нас за півціни, — нагадала Лариса.

— Як родичів, могла б і безкоштовно, — буркнула Зоя.

Накинувши халата, взяла рушника, що висів на бильці ліжка, й протиснулася біля Лариси.

— Піду морду вмию.

— Не морду, а личко, — розсміялася Лариса.

— У кого личко, а в кого й морда, — з філософською розважливістю відповіла Зоя, косо зиркнувши в дзеркало.

Дівчина знала, що там побачить. Лице — нічого особливого. На таких обличчях поглядом не затримуються. Ноги трохи закороткі й трохи повнуваті в стегнах. Зоя собі не подобається, тому дзеркал не любить.

— Фаня просила за Надею приглянути, — каже Лариса.

— Я їй що — нянька?!

— Чого ти? — Лариса м’яко сковзнула в бік свого ліжка. — Надя — хороша дівчинка.

— Мені б іще грудне немовля на руки. Я сюди відпочивати приїхала, а не дітлахам шмарки витирати, — без емоцій, тримаючись за ручку дверей, монотонно бубнить Зоя. — Ти давно встала?

— Я вже встигла першу процедуру прийняти. Тампон — називається.

— Що за тампон?

— Шприц такий. Хоча ні, ця штука, швидше, схожа на великий тюбик із зубною пастою. Цим тюбиком вводять грязь у піхву.

— Куди?! У дірку?! — У Зої розширилися очі. — Грязь?! Ну, ніфіга собі!

— Ну так, грязь же лікувальна, — сміється Лариса. — Кому треба — можуть і в попу.

— Б-р-р! — Пересмикнула плечима Зоя. — І як тобі?

— Нічого спільного з сексом.

Зоя кивнула. Зібралася ще щось сказати, але передумала. Натиснула стегном на двері.

— Чого ж вони, бляха, так дико риплять!

Зоя лягла на спину й пошукала очима комара, який дзвенів під стелею.

— Забила б, собаку дикого, — мовила впівголоса.

Почувся шурхіт, із-за бильця вигулькнула й зависла над Зоїним обличчям Надина голова. Було незвично бачити очі нижче від рота. Проте саме таке обернуте лице виявляло істинний стан справ. Ще одне підтвердження того, що світ перевернувся догори дриґом. Але перевернувся він не сьогодні.

— Можна тебе про щось запитати? — Ворухнулися повні дитячі вуста.

— Спробуй.

Голова зникла. Лише чулося легеньке шарудіння. Потім усе затихло. Вляглася тиша. Нарешті в цій тиші визрів Надин голос:

— Ти любиш Колю?

Зою не здивувало це запитання. Проте швидкої відповіді вона на нього не мала. Можна спробувати кинути, мов гральні кубики, в цю тишу будь-які слова й подивитися, що випаде.

— Не знаю. Він хороший хлопець, — подумавши, продовжила: — з ним легко, як із найкращою подругою.

— Ти вийдеш за нього заміж?

— Ти що ненормальна?! Любов і заміж — це різні речі. Але в будь-якому разі, заміж я поки що ні за кого не збираюся.

— Думаєш, знайдеш кращого — такого, щоб тебе на руках носив?

У словах дівчинки Зоя почула докір. І їй це не сподобалося.

— Принаймні мені самій не доведеться носити його на руках, — відповіла, стримуючи роздратування.

Надя не озивалася. І коли вже Зоя вирішила, що розмову завершено, дівчинка з викликом мовила:

— А я вийшла би.

— То виходь. Хто тобі заважає? — Таки розсердилася Зоя.

— Але ж він твій хлопець, а не мій.

Тепер уже Зоя взяла паузу. Їй не хотілося ні підтверджувати, ні заперечувати мовленого Надею. Ця дівчинка ще надто мала, щоб дослухатися до неї. Навіть якщо її вустами говорить голос власної совісті.

«Херня яка!» — подумала майже з ненавистю.

Ледве стрималася, щоб не схопитися з ліжка. Брязнути б зараз чим об підлогу або дверима грюкнути… Навіть від самої цієї думки Зої трохи попустило. Повернулася на бік, потім на живіт. Наді не видно — відгородилася подушкою. Прислухалася: начебто мала схлипнула. Чи, може, тільки здалося.

— Ти що, плачеш? — запитала.

Надя не відповідала.

Зоя просунула руку між прутами бильця й погладила дівчинку по голові.